Огороднічук Аліна, 11 клас, Академічний ліцей "Спектр" Новокаховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання: Охота Юлія Валентинівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року трапилося те, що змінило життя всіх українців назавжди. Страшні вибухи вранці, постріли гармат, вертольоти, гучні бої. Почалася війна.

Мене звати Аліна, я народилася в місті Нова Каховка Херсонської області і прожила там 15 років. Двадцять третього лютого, лягаючи спати, я думала про те, що вранці мені треба перечитати конспект з біології, адже буде самостійна робота. Наступного дня ми мали вперше виходити на навчання після тривалого карантину, я попросила маму розбудити мене о сьомій ранку, боялася, що не прокинуся вчасно. Але вона прийшла о п’ятій, я була трохи роздратована, адже мала спати ще дві години, тому не розуміла, що відбувається. Проте мама, замість «доброго ранку», сказала мені: «Доню, хутчіше збирайся, одягайся тепліше, ми поїдемо до нас на роботу разом з татом, братиком і собакою». Пам’ятаю, як увімкнула телефон і побачила понад двісті повідомлень від друзів, усі нервували та хвилювалися. Ми з батьками поїхали на роботу (вони працювали в комунальному підприємстві), мій молодший брат (йому тоді було три роки) не розумів, що відбувається, чому всі такі налякані.

Спочатку було тихо, потім пролетів один вертоліт, і ми почули вибухи: велися бої біля сіл Козацьке та Веселе. Усі побігли в бомбосховище, до обіду його повністю облаштували, принесли електричні батареї, чайник, воду. Там було багато дорослих, дітей, тваринок, яких господарі не змогли залишити самих удома.

Провівши ранок у бомбосховищі, по обіді батьки вирішили поїхати додому, бо було більш-менш тихо. Моя мама готувала їжу на кухні, а я дивилася новини по телевізору (тоді ще був інтернет) і пила чай. Потім повернула голову до вікна, бо почула шум: на рівні мого поверху летів винищувач, він був блакитний із червоними зірками. Я дуже злякалася, бо бачила його вперше, і розуміла, що він мав мету руйнувати та вбивати. Не можу передати свої почуття в той момент, до мене прибігла мама, щоб заспокоїти, хоча сама вона також була на емоціях. Увечері повернувся тато, ми спали одягнені, бо в будь-який момент могли початися обстріли й нам треба було їхати до найближчого укриття, тому що ховатися в підвалах будинку небезпечно.

Ми мали великий рюкзак із необхідними речами та документами, тато постійно носив його з собою. Коли починалися сильні вибухи, моя родина більшу частину дня проводила в бомбосховищі, батько сказав, що не можна повертатися додому.

Мама з татом увесь час мали залишатися на роботі, бо обіймали серйозні посади, тому вирішили залишитися жити там. На дільниці була облаштована кімната відпочинку для працівників. Вона мала маленьку кухню, душову кімнату з площею один квадратний метр, де було дуже холодно. Стояло два дивани, шафа та письмовий стіл, убиральня розташовувалася на вулиці, через дорогу від головного приміщення. Пізніше до нас переїхав мій двоюрідний брат з родиною (його синові був один рік). Він часто плакав, мій брат також, сімом людям в одній невеличкій кімнаті було дуже складно. Батько заклеїв вікна картоном, ми жили в темряві з одним ліхтариком, тому що ховалися. Підприємство було стратегічним об’єктом, його могли захопити в будь-який момент, військові не мали дізнатися, що ми там проживаємо.

Одного разу я вийшла разом із татом на вулицю, коли переходили дорогу на території, побачили танк і військових за воротами, вони фотографувалися на фоні українського прапора. Налякавшись, побігла в кімнату, на щастя, мене не помітили, бо відстань була велика. Тоді я вперше побачила їх, бо до цього весь час перебувала в приміщеннях. У той же день увечері лунали дуже гучні вибухи, і відчуття було таке, ніби бої точилися за нашим парканом.

Двадцять п’ятого лютого вбили співробітника моїх батьків, він був водієм, машину розстріляли на дорозі, чоловік помер на місці. Разом із ним знаходилися ще двоє людей.

Жінка, яка сиділа позаду нього, упала на підлогу, відчуваючи, як кулі входили в його тіло, вона кричала та плакала, але не могла цього зупинити. Інший чоловік перебував на пасажирському місці, він був поранений уламками лобового скла. Вони довго лежали в машині, пізніше приїхала бригада швидкої допомоги, їх забрали лікарі. А вбитий водій залишався в машині до перших днів березня. Військові не дозволяли рідним забрати його тіло. Пізніше я бачила розстріляний автомобіль, він був залитий кров’ю та весь у дірках. Жахливе видовище. Мої батьки важко переживали смерть чоловіка, адже бачилися й спілкувалися з ним щодня.

У перші дні березня на вулиці міста російські військові поставили установку «Град», вони обстрілювали Шилову Балку, там базувалися наші військові. Було дуже гучно, люди панікували.

У кімнаті відпочинку ми жили до п’ятого березня, потім повернулися додому. Тоді почалася продовольча криза, у магазинах було багато порожніх поличок.

Харчі в місто не доставляли, росіяни розстрілювали машини й не давали дозволу на в’їзд.

Мої батьки намагалися купити максимальну кількість продуктів, адже було невідомо, коли вони знову з’являться. У магазинах діяли встановлені обмеження: людина могла придбати тільки одну пачку вершкового масла, дві хлібини, одну пляшку соняшникової олії, деяких продуктів взагалі не було, а цінники мали «космічні» числа. В аптеках простягалися величезні черги, згодом вони всі закрилися. Банківські установи та банкомати не працювали.

У березні почав зникати мобільний зв’язок і домашній інтернет, інколи вимикали світло. На перехрестях вулиць стояли танки з військовими, які вибірково перевіряли людей, що проходили повз них. Було страшно пересуватися в місті.

Більшість мешканців сиділи вдома, бо почастішали випадки викрадень. Деяких знайомих моїх батьків забирали «на підвал».

Дні з п’ятого березня до дев’ятого квітня я взагалі не пам’ятаю, вони наче випали, бо це було існування, а не життя. Мама з татом дуже хвилювалися за мене та молодшого брата, тому вирішили виїхати на підконтрольну територію. З квітня двадцять другого року я живу в іншій області України. Можу сказати, що моє життя розділилося на три частини: у рідному місті до війни, під обстрілами в окупації та життя в новому місті, до якого я не можу звикнути, бо дуже хочу повернутися додому.

Найсумніше те, що деякі мої рідні в Новій Каховці, наш собака тепер живе з бабусею та дідусем, ми не змогли забрати його з собою. Дуже сумую за ними та згадую щодня. Мені страшно лише від думки, що я більше ніколи не зможу їх побачити, почути, зрозуміти, що вони поруч.

Життя дуже змінилося, я усвідомлюю, що як раніше вже не буде. Упевнена в тому, що наші захисники переможуть і в Україні настане мир, це тільки питання часу. Мені дуже шкода, що кожного дня гинуть наші воїни, я навіть не можу уявити, наскільки страждають їхні рідні. Якщо душа поранена, навряд чи вдасться запалити в очах людей вогник, який колись так яскраво сяяв.

Моє місто окуповане з двадцять четвертого лютого, але я вірю, що скоро там знову з’явиться українська влада, а країна-агресор буде покарана за всі злочини, хоча цього не можна зробити повною мірою, адже життя людей не повернути…