Бессараб Олександра, 11 клас, Комишанська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 26

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Я сиджу на підвіконні. У квартирі тихо і темно. Нічне небо нагадує яскравий мерехтливий килим. Вдивляєшся в нього, а воно поглинає тебе і несе туди, в глибінь. Прямо на мене наїжджає Зоряний Віз. Це нагадало мені дім. З вікна моєї кімнати завжди видно Велику Ведмедицю. Тільки вона десь далеко у високому чорному небі. А тут навпаки, здається, простягнеш руку і торкнешся її. Ще ніколи я не була так близько до неба. В цьому, мабуть, найбільший плюс дев’ятого поверху.

Я сумую за домом, мені навіть не треба заплющувати очі, щоб потрапити у свій двір, у свою кімнату. Там, у потаємній шухлядці, залишився мій щоденник зі всіма таємницями та страхами. Якими мізерними були мої переживання, порівняно з теперішніми. Але у ньому ще й усі мої сподівання, мрії...

У цьому році я закінчую школу. З приємністю уявляла, яким цікавим буде останній рік навчання. Це ж випускний, веселе літо перед самостійним життям, велике місто, університет, нові знайомства. Справжня мрія. Якій не судилося здійснитись... Хоча, ні. Велике місто стало реальністю значно скоріше. Воно зустріло нас привітно, але не подарувало тієї очікуваної радості. Ми були розгублені, ми мусили втікати. Втікати з власного дому. То була квітнева ніч, всі хаотично кидали у валізу найважливіше. Здавалося, навіть природа плакала разом з нами. Дощ не вщухав, вибухи змагалися з громом. Ми мовчки збирали речі, нікому не спалось.

Від смутку, від сліз, від прощання

Свідомість наскрізь промокла.

А в кімнаті висіло мовчання,

як меч Дамокла.

Мене відправили спати. Смішно. Як можна заснути, коли покидаєш усе найдорожче. Можливо, назавжди.

Вибухи і грім не вщухали, але страшно не було. Було порожньо.

Хоч під вибухи важко заснути,

Я між сном і напівзабуттям,

Згорнувшись маленьким клубочком,

Прощалась зі звичним життям.

Виїжджали важко, довго.

Вразило те, що на вільній території люди просто жили — ходили в магазини, в кіно, могли ввечері вмикати світло, виходити на вулицю. У супермаркеті мама ледве стримувала сльози. Ми могли купити все, а не так давно не бачили хліба кілька тижнів.

І просили у фейсбуці хоч кілька пігулок для мами. Знайшли, їх було дев’ять, нам відрізали шматочок пластинки.

“Світ не без добрих людей,” - завжди говорила моя бабуся. Їй у серпні 82. Я раніше часто забувала дати народження, але тепер 11 серпня добре пам’ятатиму. Наш день розпочався о п’ятій ранку, коли подзвонив сусід. Прильот... Тато, роздягнений і босий, за мить стояв біля хвіртки. Боявся нас з мамою розбудити. Але хто там уже спав?

Бабусі свято таки зробили, їй не можна хвилюватись, вона старенька і хвора. Їли наш улюблений торт, але він не був таким смачним, як колись. Уже нічого не буде таким, як колись.

Страх і нерішучість десь застрягли в тілі і не дають рухатись уперед. Іноді хочеться , як у дитинстві, лягти під ковдру,згорнутись клубочком і слухати фантастичні історії, які любила розповідати мама. Тоді було все так просто, легко, зрозуміло.

Щось м’якеньке торкнулося руки — кішка прийшла скласти мені компанію. Вона теж любить нічне небо.

Світло так і не ввімкнули, телефон сідає. Треба лягати спати, завтра новий день. Не втрачаю надію, що все знов буде добре.

Упала зірка. Встигла загадати бажання. Одне на всіх. Переможне.