Кизим Анна, 9 клас, Пирятинський ліцей №6

Вчитель, що надихнув на написання — Федірко Світлана Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Березень 2022… За вікном чути тривожні звуки сирени… Страшно від цих звуків, страшно від невідомості. «Мерщій збираємося у сховище!», - квапить стурбована мама. І ось ми у холодному підвалі.

Моя бабуся, щоб відволікти нас, розповідає про щасливі моменти з життя нашої сім’ї. І їй на згадку приходить спогад про її тата, мого прадідуся, який на всі сімейні свята завжди незмінно бажав рідним одного: здоров’я та мирного неба, без війни.

А всім нам хотілося чути про удачу, достаток, здійснення мрій… Лише тепер, тут, у сховищі, ми зрозуміли великий сенс слів мудрого дідуся, який був дитиною війни і добре пам’ятав те лихоліття.

Сьогодні, коли мій народ вже пройшли 1000 днів війни, я зрозуміла - це не просто відлік часу. Це тисячі моментів боротьби, надії, страху і віри. Для мене цей шлях почався з шоку і запитань: “Як це можливо?”, “Чому це сталося?”, “Що робити далі?”, «Чим моя країна завинила?».

Війна розділила моє життя на “до” і “після”. До неї я жила у світі, де мир здавався постійним і незмінним, де турботи були звичними й буденними: школа, тренування з улюбленого виду спорту, спілкування з друзями, подорожі, щаслива сім'я. Та 24 лютого все змінилося і стало другорядним. Постійний моніторинг новин з фронту, спілкування з родичами на відстані, можливість донатів, благодійна допомога на ЗСУ. Поступово поряд з почуттям страху виникло щось інше — усвідомлення того, що ми повинні боротися: хтось на фронті, хтось в тилу.

У ці дні я зрозуміла, наскільки важливі прості речі: телефонний дзвінок від близьких, можливість побачити блакитне небо без звуку вибухів, повернутися додому після занять, спати спокійно вночі, відпочивати на природі, не боячись мінних розтяжок.

Змінилися й люди навколо мене. Я бачу, як мої родичі й знайомі, сусіди, моя сім’я стали «героями» на своєму місці. Хтось приєднався до волонтерської організації, хтось взяв до рук зброю, мої вчителі навчають нас попри частих тривог, а хтось просто допомагає матеріально. І кожна ця допомога неоціненна.

Війна довела мені істину: сила народу полягає в солідарності, коли кожен готовий допомогти іншому. Ми разом переживаємо втрати, разом радіємо маленьким перемогам і віримо у наше майбутнє під мирним українським небом.

Хоча я ще і не зовсім доросла, але я розумію, що мій народ бореться не тільки за території, а й за право бути вільними, за можливість жити так, як ми хочемо, за нашу національну незалежність. І це те, заради чого варто жити і що варто захищати.

Ці 1000 днів зробили нас сильнішими, мудрішими і єдиними. І я впевнена, що цей шлях приведе нас до перемоги, до нової епохи миру і відбудови. Війна змінила нас, але вона не зламала, показала мені, що ми сильніші, ніж думали, і разом ми здатні подолати будь-які труднощі заради майбутнього нашої України.

Я вірю, що все так і буде. Слава Україні! Слава ЗСУ! Слава українському народу!