Пупенко Дмитро, 11-а клас, Херсонський ліцей № 27

Вчитель, що надихнув на написання — Бойко Вікторія Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни – це три роки життя, проведених у постійному очікуванні. Очікуванні тривожних чи приємних новин, протяжних сирен, гучних вибухів, болючих розлук… Це час, який вимірюється днями, почуттями, прийнятими рішеннями та довгими дорогами…

Мій шлях на початку війни розпочався з раптового усвідомлення сумної реальності, яка все здавалася далекою й неможливою.

Перший день – це шок і заперечення, потім – паніка і невідомість, згодом – початок адаптації. Адаптації до війни, сліз, смерті…

Але хіба можна до всього цього адаптуватися?!!

Відтоді кожен новий день ставав не лише викликом, але й кроком уперед. Усе змінилося навколо. Окупований Херсон став невпізнанним. Але найбільші зміни відбулися в кожному з нас. Я, усупереч почуттям, навчався сприймати нову реальність, у якій безпека – розкіш, а буденність – це витримка і мужність! Звичні раніше радощі: посиденьки з друзями в кав’ярні чи прогулянки вечірнім містом – стали недоступними, залишилися (страшно уявити!) в довоєнному минулому, але ми тепер знаходили нове значення в кожному моменті: сонячний ранок, зоряне небо, тиха ніч… А ще я вчився цінувати людей і все, що раніше здавалося закономірним, звичним, буденним.

Я бачив, як звичайні херсонці перетворювалися на героїв: волонтери, медичні працівники, комунальники, військові та й звичайні перехожі готові були щомиті допомагати.

Кожна історія ставала маленьким подвигом, а кожна добра звістка – надією.

Саме в цей час я відкрив для себе справжню сутність слова «підтримка»: важливо отримувати, а дарувати щось іншим, ділитися або й усе віддати, бо для когось це потрібніше, безцінне, вирішальне.

Протягом цих днів ми, здається, стали нитками одного полотна, волокнами якого є наші спільні зусилля заради Перемоги, прагнення до Перемоги. І нитки ці нікому не розірвати, бо їхня міцність – із наших сердець. Довелося навіть дітям навчитися бути сильними не тільки заради себе, але насамперед заради інших: не мав права я, старший брат, виказати свій страх перед сестричкою, бо ж налякаю, от і доводилося бути незворушним навіть під час страшних обстрілів мого Херсона, після руйнівних «прильотів». Це була нова реальність, де кожен крок, кожне слово і навіть вираз обличчя набували особливої ваги.

Але водночас війна забрала багато цінного, важливого, неповторного, а найстрашніше – вона украла наш спокій і безтурботність, зруйнувала плани, змінила мрії, понівечила долі, натомість залишила глибокі шрами в серцях і душах стількох людей!.. Деякі з цих ран неможливо буде загоїти нічим, ніяк, ніколи, проте ми шукаємо сили жити, рухатися вперед – шукати світло навіть у непроглядній темряві. І знайдемо.

Найсвітліший мій спогад – звільнення Херсона. Тих почуттів не описати, ту радість величезну не забути ніколи.

Сподіваюся, що зовсім скоро ми згадаємо ці емоції, святкуючи Перемогу над жорстоким ворогом. Швидше б! Дочекатися б її, бо в обстрілюваному щодня, щоночі, а інколи і щомиті Херсоні буває так страшно…

На жаль, війна змусила мене подорослішати швидше. Тисяча днів війни стали часом прийняття важливих рішень, боротьби, надії та віри, а також усвідомлення того, що життя таке крихке, але якраз це й робить його безцінним! І хай як би там не складалися обставини, ці дні навчили мене бути вдячним долі, Богові, рідним, воїнам ЗСУ за кожен новий день, за можливість жити й вірити, вірити, що цей жах таки закінчиться.

Незважаючи ні на що, усупереч новим страхам і тривогам, мій шлях триває. І він не завершиться після закінченням війни. І це найбільше щастя - жити! Так, війна – це частина мого досвіду, це сумна, але вже незабутня сторінка моєї біографії, історії мого життя. Вона – невід’ємна складова історії й нашого незламного народу, який, попри все, бореться, живе і житиме.