Бондаренко Анна, 11 лг 1 клас, Сумський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 10

Вчитель, що надихнув на написання — Сенченко Світлана Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Моє дитинство закінчилося 24 лютого 2022 року. Того страшного ранку мені було лише 13 років, я навчалася у восьмому класі. Війна прийшла несподівано. Спочатку навіть не могла повірити в те, що відбувається. Усі говорили про війну, але сприймати це як реальність було важко. Вечорами було страшно засинати, адже кожна повітряна тривога нагадувала про небезпеку, і ми всією родиною ховалися в підвалі. Страх і невідомість накривали з головою. Через місяць після початку війни моя родина вирішила виїхати з України. Ми вирушили до Польщі разом із бабусями, моєю подругою та її мамою. Також забрали з собою нашу улюбленицю, кішку Діну. Було дуже важко : залишити свою країну, рідний дім, друзів, шкільне життя. 

Але з кожним новим днем у Польщі я почала відчувати себе трохи безпечніше. Хоча спершу все було незвичним, раділа тому, що знову могла засинати без страху за близьких та за себе.

Нове життя почалося в невеликому селі, де нас поселили в гуртожиток для українців. Польські волонтери допомагали їжею, речами та морально підтримували. Я слідкувала за новинами щодня, намагаючись бути в курсі подій в Україні, навіть перебуваючи за кордоном. Одночасно треба було продовжувати здобувати освіту. Всіх учнів перевели на дистанційне навчання, і це стало справжнім викликом.

Зосередитися на уроках було непросто, думками постійно поверталася до війни.

Згодом стала почуватися самотньо. Моя подруга переїхала до іншого міста, і я залишилася без спілкування. Проте життя продовжувалося, і незабаром до нашого будинку заселили нову родину з Донецька. Там була дівчинка Софія, з якою ми швидко знайшли спільну мову, і дні наповнилися новими розмовами та прогулянками. Ми навіть спробували навчатися в польській школі, але через декілька тижнів вирішили, що це не для нас. Було важко звикнути до нової мови та культури, і ми повернулися до дистанційного навчання .

Час минав, і війна ставала повсякденною реальністю.

Незважаючи на відстань, наша родина намагалася допомагати Україні: брали участь у зборах коштів для наших захисників, відправляли допомогу і не забували підтримувати тих, хто залишився в Україні.

Проте серце моє було неспокійне, коли бабуся та прабабуся вирішили поїхати додому. Вони дуже сумували за Україною і, попри всі наші прохання залишитися, все-таки повернулися. Я телефонувала їм щодня, тривожилася за їхню безпеку і не могла звикнути до думки, що вони знову живуть під загрозою.

Через деякий час ми переїхали до міста Вроцлав. Це стало новим етапом у моєму житті. Я захопилася архітектурою цього міста, його красою та історією. Польща стала для мене другою домівкою, але жодна країна не замінить рідної України. Я сумую за своїми Сумами, за вулицями, де проходило дитинство, за шкільними друзями та спокоєм, який ми мали до війни.

1000 днів війни – це 1000 днів боротьби за мир, переживань і надій. Це величезний відрізок часу, за який моє життя кардинально змінилося. Я мрію про день, коли нарешті настане мир, коли наша країна відновиться і більше ніхто не буде жити в страху. Ми вистоїмо, і над Україною знову буде мирне небо, сяятиме яскраве сонце. Я вірю в це. І навіть зараз, коли перебуваю далеко від дому, завжди відчуваю себе частиною України, частиною її боротьби і частиною її майбутнього!