Сім’я з Донеччини знайшла тимчасовий притуллок в селі у Черкаській області. Вони відчувають, як зі зменшенням населення якість життя у селі погіршується
До війни ми мешкали в місті Красногорівці Донецької області. Мій чоловік вранці гуляв із собакою, повернувся додому з величезними очима і сказав, що почалася війна. Я відповіла: «Ми ж у прифронтовій зоні. Я знаю, що йде війна». А він: «Ні. Це зовсім інше. Почалося повномаштабне вторгнення». Потім сусід сказав, що телефонував його онук, який навчався у Харкові, і розказував, що Харків обстрілюють.
Ми проживаємо на лінії фронту. Щодня чули звуки вибухів, прильотів. У нас на підвіконнях школи лежали мішки з піском. Ми з дітьми спускалися до спеціалізованого приміщення. Розповідали їм, як потрібно ховатися, чому не можна перебувати біля вікон. А тоді я була в такому розпачі! Не було можливості ні дихати, ні розмовляти, ні щось робити. Почали спілкуватися з колегами по телефону, розмірковували, що робити. Бо навчання – це ж програма. Ми не можемо просто так не прийти на роботу чи самі щось вигадати.
У мого чоловіка стався напад. Я почала телефонувати в «швидку», але ніхто не брав слухавку. Чоловік знепритомнів. І мені давали такі поради: треба прийняти теплу ванну. А як її прийняти, коли в місті немає води? Вона привозна, і прийняти ванну – це розкіш.
Потім мені дали номер фахівця. Коли він узяв слухавку, то сказав, що теж ховається, бо в Харкові триває обстріл. А ще сказав, що нам потрібно виїжджати, бо вдома ми нічого не зможемо зробити.
Аптеки були порожні, і допомога найчастіше надходила, тільки якщо хтось привезе ліки з Курахового. Або ж перевізники могли їх привезти з Дніпра. Але ж потрібна була кваліфікована допомога. Тому ми вирішили виїздити. Вранці зібрались і поїхали.
Ми виїжджали на власному авто, з собакою. У племінниці в Дніпрі вже були родичі, а там – двокімнатна квартира. Куди ж стільки народу? Тому ми поїхали далі. Були у Вінницькій області.
Потім виїхали, бо шукали щось таке, щоб можна було не прив’язувати собаку. Бо це зрада – прив’язати її. Вона в нас завжди бігала вільно у дворі, а тут довелося її прив’язати до дерева. У собачки були такі очі! Вона відмовлялась їсти.
Ми знайшли по інтернету будинок у селі на Черкащині, де можна жити з тваринами – за умови, що ми будемо доглядати подвір’я. І ми тут уже другий рік проживаємо.
Коли нам сказали, що треба заплатити за проживання, то в мене був великий розпач. У таку годину, коли люди виїжджають без нічого, все залишають удома, інші вимагають величезні суми за проживання. Ми шукали щось дешеве або можливість платити лише за комуналку. Зараз сплачуємо тільки за комунальні послуги.
Мені шкода, що гинуть наші хлопці. І я бачу, як мало стало в селі людей. Молодих хлопців нема, чоловіків теж. Роботи немає. Люди виїздять за кордон, щоб прогодувати свої родини. Ще й на військову службу забирають. Таке дуже важко переживати.
На мою думку, потрібно сідати за стіл переговорів і домовлятись. Неможливо воювати до останнього українця, бо жінкам не буде від кого народжувати. Дуже хотілося б, щоб настала наша перемога, і якнайшвидше. Дуже хочеться повернутися додому.
Дуже хочеться, щоб був мир. Щоб ніхто не виїздив за кордон. Щоб усі жили в рідній країні, виховували тут дітей. Щоб розбудовували міста. Щоб усі були щасливі, закохані. Щоб усього було вдосталь і не потрібно було їхати за кордон заробляти копійчину.
