Жосан Катерина, учениця 9 класу Чистоводненської гімназії з дошкільним відділенням Старокозацької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Нікора Марина Сергіївна

«Моя Україна майбутнього»

Мій рідний край... Моя чудова квітуча земля... Моя Україна! Скільки тепла, ніжності та родинного затишку в цих словах. Моя Батьківщина — це мирні світанки, блакитне, безхмарне небо, неозорі поля стиглої пшениці, кетяги калини в краплинках роси і смачні та духмяні матусині пиріжки. Так було... На жаль... На сьогодні — це щоденні повітряні тривоги, свист ракет, пожежі, сльози, невимовне людське горе, невтішні новини, які рвуть твоє серце на шматочки. Життя, яке розділилось на дві частини до 24 лютого і після. І ти ще нічого не розумієш, але дивлячись на заплакані повні страху материнські очі, на суворе татове обличчя, усвідомлюєш, що сталося щось страшне. І це все схоже на картинки з книжок та кадри старих кінофільмів про Другу світову війну, але це ще жахливіше. І це так близько, і так страшно.

Моя героїчна, моя неспалена Україна мужньо обороняється, нам допомагає весь світ в боротьбі проти агресора, нашою незламністю захоплюються, нас підтримують. Але є одне болюче питання: за що? За що руйнують наші міста і села, б'ють по нашій енергетиці, по промислових об'єктах, палять наш хліб, нищать наші історичні пам'ятки. Вони просто вбивають нашу націю. І все це за те, що ми хочемо бути вільними, незалежними, говорити рідною мовою, співати своїх пісень, подорожувати і просто бути щасливими.

Я живу в області, яка дуже часто обстрілюється росіянами, і все це не так далеко від нас. Багато моїх односельців захищають зараз Батьківщину, у нас забрали наше море, руйнують наш чудовий курорт Затоку. І тому для мене війна — це жахіття і люта ненависть до окупантів, а патріотизм — це не просто слово, це стан душі. І сльози під час виконання гімну України — справжні і щирі.

За період війни ми навчились цінувати один одного, берегти те що маємо, радіти гарним звісткам, мирним світанкам, яких зараз дуже мало. Ми переймаємося біллю і горем наших знайомих, ми навчились співчувати, і всі стали дуже вразливі. Мир для нас — це дуже важливо, нам є з чим порівнювати сьогодення, бо в нас було інше життя, те що до війни.

Я вірю в мужність і силу наших відважних захисників, в мирне майбутнє моєї країни. Яке воно буде? Що нас чекає? Після війни у нас буде багато роботи по відновленню України, бо зруйновано і спалено немало, а наші родючі землі заміновані. Я бачу свою Батьківщину насамперед вільною та незалежною, дуже гарною і квітучою, справжньою європейською державою, щирою та гостинною. Країною, якою всі будуть захоплюватися, до якої всі будуть приїжджати, з якою будуть рахуватися і цінувати. Ми будемо вільно подорожувати іншими країнами, знайомитися з їх культурою та традиціями, товаришувати і разом мріяти. Це ж так цікаво!

Я знаю, напевне, що я ніколи не зможу пробачити «руській мір» за те, що вони зробили з моєю країною, і ця ненависть безмежна.

І я не хочу чути, що ми повинні бути справедливі та милосердні до росіян, бо не всі вони вороги. Поки одна половина Росії нас вбиває, друга просто мовчить і спостерігає. Я дуже хочу миру! До сліз, до крику! Хіба, це так багато? Я не хочу, щоб гинули люди, страждали діти, руйнувалися оселі. Хочу мирне життя, як це було до війни, без окупантів. Все інше ми обов'язково відновимо, відбудуємо і виростимо. Поки що мій вклад в Перемогу — це моє навчання, моя віра в наших воїнів, патріотичні почуття і незламність духу.

Я вірю в тебе, моя ненько Україно! Слава Україні!

Борітеся — поборете!

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая...   

Т.Г. Шевченко