Дуже хороше було життя. Наша Мар’їнка була гарним містом, проживало багато людей, а зараз залишилося мало. Розбита половина міста, яка ближче до того боку. Люди виїхали, молодь виїжджає, залишаються літні люди.

Бачила, коли в чотирнадцятому році нас били «Гради». Дуже страшно! Біжиш у підвал і плачеш, кота із собою брали. Дуже важко та страшно перенести те, що ми переносимо. Мені сімдесят три роки, і я б не хотіла своє життя закінчити в такому пеклі. Хочу жити й бачити життя.

... Як зараз пам’ятаю, я прийняла душ і лягла. І я побачила «Гради». Тоді загинуло дуже багато людей, знайомі чоловік і дружина одночасно.

Ми жили в підвалі. Я там поставила ліжко, тому що інакше не висидиш. Я в сімнадцятому році перенесла онкологію. Це страшно – ходиш, лягаєш і не розумієш, встанеш чи не встанеш.

Я зараз не можу побачитися зі своїми близькими. Три роки тому народився правнук, а я його вже два роки не бачила. Рік я могла їздити. Тепер усе, а мені хотілося б його побачити. Я постійно сама, поховала двох дітей, але це було ще до війни. Чоловік помер, я вдова, живу сама.

Хотілося б старість прожити спокійно, щоб ніхто тебе не мучив, а цього немає.

Ми зрозуміли, що не можна розривати родинні зв’язки. Життя і так дуже коротке.

Нам давав допомогу Рінат Ахметов, дай Бог йому здоров’я. Зараз багато потребують підтримки.