Я люблю Ріната Ахметова. Він допоміг мені з операцією, у мене була катаракта ока. Спасибі йому велике! І продуктами він нас у Мар’їнці завжди постачав. Я хворію, просиділа в сирому підвалі – і почалися проблеми з очима, ногами не ходжу.

У чотирнадцятому році я була на пенсії. Я маю вищу освіту, я вчилася в Донецькому торговельному інституті, потім перевелася в Московський інститут харчової промисловості. Звідти мене направили в Бердянськ, де працювала економістом в Рибколгоспі імені Леніна. Але вийшло так, що з дітьми не було куди подітися й довелося повертатися додому в Донецьк, оскільки в нас там було житло.

Купили в Мар’їнці будинок і почали нормально жити. Я працювала в Райспоживспілці, потім вийшла на пенсію. Життя було хороше, я почала вирощувати полуничку діткам. До війни було все нормально, слава Богу.

Якось йду з городу. Будинок великий у мене, триметрові вікна. Це було десятого червня. Усю Мар’їнку видно. Стоїть онук у вікні та кричить: «Бабусю, феєрверки!» І я повертаюся, а там «Гради». Я як закричала: «Виходьте з будинку! Швиденько, швидко всі з дому – в підвал!»

Ми не думали, що в нас буде таке. Тоді було в Слов’янську, уже бомбили Луганськ. Адже ми думали, що це там, біля російського кордону, а ми тут, в Україні, і нас ніхто не чіпатиме, сиділи безтурботно.

Усіх затягла в підвал, і в цей день уся наша Мар’їнка постраждала. Розбомбили хлібозавод. У нас був прекрасний інтернат, хлібозавод, молокозавод. Моя сваха стояла на балконі, і в п’ятиповерховий будинок... Склався п’ятий і четвертий поверхи. Немає її, Царство Небесне, від такого шоку померла. Багато людей загинуло в цей день.

Це був 2015 рік. Такий обстріл почався на Трійцю... Я в літній кухні заснула. Мої діти, дочка й онук були в будинку, а зять на роботі у Вугледарі. Снаряд упав саме через дорогу, а всі осколки полетіли в наш будинок, потім снаряд влучив до нас у двір. Діти лежали на дивані, а на них сипалося скло. Потім донька стягнула дитину на підлогу. У ковдри закуталися й так лежали на підлозі. Я не могла вийти. Я теж лежала на підлозі, сховалася за шифоньєр.

Загалом, побили весь дах. Було побите скло, увесь будинок (цегла) покоцаний, перед цим тільки поставили паркан із металопрофілю, він теж був увесь побитий, кухню розбили, асфальт був пошкоджений. Загалом, порушили все.

Дякую Богу, кухню мені допомогли відновити. Приїжджав маріупольський Карітас, поступово давали нам шифер. Ми перекрили. Потім самі замінили два вікна з рамами, а то скло вилетіло. Зараз усе трохи відновилося. Але в будинку вікна досі стоять забиті плитою ДВП. У мене кухня прикрита залізяками.

Дай Бог, щоб тільки не було війни! Нас усе влаштовує. Ми все можемо витерпіти, тільки щоб не було війни, щоб більше не стріляли, щоб не вбивали дітей і всіх-всіх. Яка безпека, якщо постійно брязкають і ні про що не думають?

Телефоную у мене і в Тернополі знайомі є, але вони ж цього нічого не знають. Вони кажуть: «У нас тихо. Нам війну не чути». А ми трясемося щодня. Вмикаєш телевізор, і все починається!

Господи, нехай уже щось наша влада вирішує! Ми намучилися вже!

Сьомий рік, а воно не припиняється! Ми постійно боїмося відпустити дітей пішки до школи, боїмося відпустити їх гуляти. Боїмося, просто боїмося! Страх такий загнаний, що вже ні здоров’я, ні сил!