Ми сиділи в підвалах, але нічого не бачили. Потім виходили й дивилися, які руйнування. Ми тут були постійно, тільки онука вивезли.

Ми зрозуміли [що все змінилося], тому що над головою таке страшне летіло, що хай Бог милує. Це жах! Вікна постраждали, дах. У сина було пошкоджено дах, ворота, вікна. Слава Богу, нам допомагають, вікна поставили, дах збираються [робити], тому що він увесь побитий осколками й тече.

Ми не можемо забути, як діда винесло хвилею в підвал. Думали, що він уже не відійде від цього. Він стояв біля підвалу (льох у нас), а саме старша дочка й син були в підвалі та кажуть: «Діду, залазь». – «Та ні, воно тихо». А тоді хвилею його закинуло просто в підвал. Він дуже не постраждав, але отримав гарний стрес, слава Богу, хоч так. У людей ще гірше є.

Син працював на Абакумова в шахті, втратив роботу. Теж порозбивали там усе.

До війни ми про щось мріяли. Син у будинку робив ремонт. Але прийшла війна й усе порозбивали, вони сидять у чужих квартирах – у бомжатнику і платять шалені гроші за оренду. Свій будиночок стоїть, але сюди не можна везти дітей. Одній онучці шість років, а другій уже дев’ять. Вони якось приїхали, а в мене в літній кухні картопля в ящиках стояла. Починають гепати, вона мені: «Бабуся, ховаємося». Скочила в кухню, сіла під ящиком і каже: «Бабусю, я сховалася». Це взагалі жах!

Ми з дідом, слава Богу, живемо більш-менш нормально. У нього шахтарська пенсія, тому ми не дуже потребуємо. Але є люди, у яких пенсії маленькі. У мене, наприклад, пенсія дві тисячі. Як можна на них прожити? Добре, що в мене є дід. Але в кого немає такого діда, ось як прожити? Звичайно, їм важко. Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова.

Ми нікуди не виїжджали, сиділи без світла, без газу, без хліба, на сухарях. Добре, що в сусідів були сухарі. Ми їх розмочували, сиділи напівголодні. На вогнищах готували їсти, жили без холодильників, без нічого.