«Я б хотіла забути страх в очах моїх батьків»

У 2014 році 12 квітня ми збиралися з колективом відпочити. Це був суботній вечір. Містом почали повзти чутки, що будівлю СБУ та міськвідділу захопили якісь люди. Було спочатку здивування, тому що ми жили в мирний час і про захоплення ніхто не думав. Потім почали із затримкою ходити автобуси, перша стрілянина на вулицях. Я зрозуміла, що в місті почалася війна.

Я живу в районі залізничного вокзалу. Пам’ятаю, що працювала на городі, і почався обстріл. Я підняла очі і побачила далеко збитий вертоліт над Семенівкою. Це було дуже страшне видовище. Ніколи цього не забуду. Я зрозуміла, що це дуже серйозно, боляче.

Ми почали думати, як можна виїхати з міста, як можна рятувати батьків і дітей. Говорили про те, що тут неспокійно і йдуть бойові дії, що пропали світло та вода. Переживали за своїх родичів. Допомагали один одному. Люди показували своє нутро справжнє.

Ми поїхали на один тиждень. Я виїхала зі Слов’янська до Харкова, де дочка-випускниця здавала ЗНО. І там, у Харкові, я зустріла новину, що місто звільнене.

Коли були військові дії, не було світла, перебої з водою, транспорт не ходив. Потім місто повернувся до нормального життя. Працюють організації, ходить транспорт. Зараз місто живе нормальним життям.

Я б хотіла забути страх в очах моїх батьків, коли мені з дочкою довелося поїхати. Я не могла вивезти батька, він був дуже хворий і не міг поїхати. Ось цей страх я хотіла б забути назавжди, як і той біль в очах людей, коли вони сиділи в підвалі під час обстрілів.

У нас тепер є миті до і після війни. «Раніше жилося безтурботно, ми думали, що війна ніколи не прийде в наші сім’ї. Тепер розумієш, що все може відразу змінитися. Тому цінуєш більше життя, стосунки в сім’ї з дітьми та батьками, людські взаємини. І, звичайно ж, завжди є страх за свою сім’ю, Батьківщину, землю.