Кудря Софія, 9 клас, Херсонський ліцей №6

Вчитель, що надихнув на написання есе —  Потапська Світлана Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна розділила наше життя на довоєнне, теперішнє та, поки не досяжне, післявоєнне. Важко уявити та описати почуття, які всі ми, херсонці, пережили під час війни, кожен день ризикуючи померти від рук бездушних російських солдат. Але ми, незламний та сильний народ, тримаємося вже майже 1000 днів, і в кожного українця своя історія. Мене звати Софія, я горда, що я українка з лівого берега Херсонщини, з Олешок.

Моя історія почалась, як у всіх, зранку я прокинулась від вибухів, які лунали неподалік від мого будинку. Відчай і страх охопив мене. Напередодні мої рідні Олешки були мирною територією України, хоча відчуття трагедії відчувалося. Це було на півсвідомості, ніхто не міг цього пояснити. Швидко зібравши речі, моя родина поїхала на правий берег Херсонщини, у Чорнобаївку, до друзів родини. Проте нам не судилося надовго затриматися в цьому пункті, так як був постійний обстріл Чорнобаївського аеродрому. Велися запеклі бої...

Родина вирішила повертатися до Олешок, які були вже окуповані. Страх панував у моїй родині, адже мої батьки – поліцейські й ризикували потрапити на підвал до ворога.

Кожного дня вони отримували повідомлення від своїх колег про арешти й вбивства працівників поліції. Я, 11-річна дитина, надзвичайно боялася залишитися одна, знаючи, що ніхто мені не допоможе. Навіть зараз від однієї лише згадки про те, як я жила тоді, у мене навертаються сльози. На жаль, сьогодні багато моїх земляків з лівого берега опинилися ще в гіршій ситуації.

Навесні моя родина зважилася на виїзд, адже батьки розуміли, що вони ходять по лезу ножа – і це небезпечно не лише для них, а й для мене. Слово «виїзд» для мене травмуюче, бо під час виїзду моя сімʼя в прямому сенсі висіла на волосинці від смерті. Спочатку все як у багатьох: блокпости, безкінечні перевірки, «легенди»... Як тільки ми дісталися до блокпосту, бридкі російські загарбники сказали, що проїзд закритий через бої. І що робити? Повертатися вже не було куди, тому нам рашист порадив поїхати лісосмугою. В один момент наша машина загрузла. Почуття страху й безвиході опанувало не лише мене, а й батьків. Я плакала від страху смерті, від страху війни, у голові було лише одне питання:

"Чому?..Чому українці зараз повинні так жити? Чому стільки крові та сліз пролито?"

Нарешті нам пощастило, і ми повернулися назад, на дорогу, по якій бездушні військові нас пропускають, мокрих, холодних, але не зломлених. Пізніше ми дізналися, що за нами слідкували під час нашого перебування в лісосмузі й в будь-який момент могли вистрілити.

Нарешті ми дісталися Снігурівки, Миколаївської області. На українському блокпосту нас зустріли наші захисники. Ми опинилися ніби в іншій реальності, людяне українське місто виглядало так фантастично після окупації. Для мене ці повсякденні речі були незвичними. Згодом я поїхала до хрещеної в Тернопіль, потім Чернігівська область... У квітні 2023 року я повернулася до такого рідного й невпізнанного Херсона, на жаль, не у свій будинок.

Сьогодні я перебуваю в Херсоні. Кожного дня й ночі лунають вибухи, у небі літають ворожі дрони й скидують вибухівки на мирних жителів.

Я, як і більшість херсонців, на жаль, звикла до такого життя, до щоденних повідомлень про втрати... Я просто живу своїм не дуже щасливим життям.

Мої друзі по всіх усюдах, ми підтримуємо звʼязок і спілкуємося, обмінюємося новинами, згадуємо щасливе минуле.

Я рада, що зараз Херсон вільний, хоч і під обстрілами, але український. У мене обливається кровʼю серце за всіх українських воїнів і цивільних людей, які поклали своє життя заради України. Мені дуже шкода все, що зруйновано всією нашою Батьківщиною. А головне,

мені шкода мої рідні Олешки та Херсонщину, які пережили не лише жахи війни, а й повінь, спричинену підривом Каховської ГЕС.

Єдине бажання всіх українців: перемогти та вижити. Усе інше ми відбудуємо та наживемо, бо найголовніше – це мирне життя та безпека народу! Українці — непереможний народ, тому перемога обов'язково буде за нами!