Данило Терещенко, 10 клас

Іллінівський ОЗЗСО з поглибленим вивченням іноземних мов Іллінівської сільської ради Краматорського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Жеребілова Руслана Володимирівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Свою історію я хочу почати зі знайомства, мене звати Данило. Мені 16 років, я уродженець Донеччини. За свої роки війна мене спіткала два рази. Шлях починається з  2014 року. 27 липня, ранковий сонячний день в маленькому промисловому містечку Авдіївка. Той день запам'ятався мені надовго: по телевізору показують улюблений мультик, мама тільки-но повернулась з роботи і ми збираємося на відзначення домашнього свята, але за мить наше життя змінилося…

Рівно о 10 годині почався масований обстріл міста, в моїй квартирі за секунду повилітали всі вікна… Я пам'ятаю лише одну фразу мами: “Лягай та закрий вуха!”. Перші хвилини як в тумані, не має зв'язку, все потрощено, крики людей, збираємося та біжимо у сховище. 

Через декілька годин ми дізнаємося, що тільки в нашу багатоповерхівку прилетіло дев’ять  артилерійських снарядів,  десятки вбитих людей. Обстріли не вщухають, наносяться масовані удари по найбільшому в Європі хімзаводу “Авдіївський коксохімічний завод”, немає світла, зв'язку, безкінечні крики людей. Тільки під вечір ми змогли зв'язатися з рідними. Ночували у підвалі та мешкали там декілька днів. Незважаючи на це ми не покинули рідну Донеччину!

З моменту 2016 року, коли припинилися обстріли, моє рідне місто почало відходити від шоку й відбудовуватися, та за 5 років зуміло піднятися на ноги та стати  квітучим, але з великим шрамом на обличчі.

 24 лютого 2022 року. О 4 ранку дуже сильний вибух, перші думки: “Невже знову…”(обстріли не вщухають). Незважаючи на ситуацію люди збираються на завод, а багато дітей у школу в тому числі і я, згодом ми розуміємо, що почалася друга, але вже широкомасштабна війна. Перший день як в тумані, новини, дзвінки ріднім, істерика.
 

Вночі знову почалися масовані обстріли міста та підприємство АКХЗ. Ми сиділи, чекали коли це все зупиниться, обстріли не вщухали. У квітні 2022 року, коли Збройні сили України відкинули російські війська від Києва, ми вирішуємо їхати до столиці. Свій шлях ми обрали через Краматорськ на евакуаційному потязі. Прибувши на краматорський вокзал, ми побачили його потрощеним від російської ракети - стало ще страшніше. Прибув потяг, зустріли нас мужні та сильні духом залізничники, забитий перон заляканих людей, але всі евакуювалися. Довга багатогодинна дорого до столиці, але ми це зробили!

Через рік після нескінченних обстрілів Авдіївка майже припинила своє існування, коксохім зачинився та росія продовжувала його рівняти з землею. Авдіївці майже всі покинули місто.

Адаптація в Києві. Перші дні в повному нерозумінні, що коїться біля тебе, столиця поранена, але швидко відходила від того, що було. Ми вирішили пройтися містом, але в голові одне: “Додому, коли додому?!”. Тиждень за тижнем, місяць за місяцем в голові тільки думки про дім, про повернення, сльози та великий розпач. Згодом велике місто почало заповнюватися людьми, стало знову жити, а моя Авдіївка все більше потерпала від обстрілів. Через рік вийшло трохи отямитися, почали жити, але думки про дім залишалися. 17 лютого 2024 року російські війська окупували та спустошили моє місто, тоді моє серце назавжди розбилося. Спогади накривали з дня на день, нескінченні думки про майбутнє, в якому не буде Авдіївки…

…Хочу подякувати Києву за те, що він прийняв нас, як міг допомагав в адаптації. Кияни дуже доброзичливі люди, які завжди допоможуть. Деякі райони Києва нагадували нам рідне місто. У столиці ми знайшли дуже багато людей з такою ж самою історією як у нас, ми обмінювалися досвідом та просто гарно проводили час. 

Минуло майже 3 роки, а мені так і не вдалося звикнути до нового міста й почувати себе на сто відсотків комфортно.
 

Війна дала зрозуміти що треба цінувати кожну мить життя, створювати для себе незабутні спогади та насолоджуватися кожним днем. 1000 днів війни - це безмежно тяжко, але я вірю, що незабаром ми будемо рахувати дні від закінчення війни! Слава Україні!