Кароліна Приймачук, 11 клас

Самари-Оріхівський ліцей Самарівської сільської ради Ковельського району Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Самарчук Зіна Сергіївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Мені здається, що нема страшнішого слова. Вона несе ріки болю, страждань і сліз. Раніше я багато чула про війну на шкільних уроках та з вуст бабусі. Було цікаво слухати, але все це, ніби легенда з минулого.

І ось 24 лютого 2022 року тільки одна новина: почалася війна, росія напала на Україну… Мить – і все зупинилося: у когось життя, у когось думки, у когось мрії… Переляк та хаос думок: що далі, як, чому… Боже, збережи, зупини! 

Та війна триває і далі… А пам’ять зациклилась на тому моменті, коли в село приїхав автобус, щоб відвезти чоловіків-добровольців у військкомат. Мурашки по шкірі ще й досі. Якась невимовна тиша, а далі короткі палкі слова, голосне схлипування. І в очах у кожного надія та віра: зустрінемося!

Ми з мамою стояли обнявшись. Дядько Саша смутно всміхнувся і помахав нам рукою на прощання. Він, спраглий до життя молодий чоловік, завжди мав плани. Сімейне життя поки не склалося, але живий вогонь духу палахкотів, спонукав до дій. 

Дядько вже змірив дороги донецькі в 2014. «Учися, станеш архітектором, – відповідав, коли починала розпитувати бодай про що із тих подій, – збудуєш нову «Донбас Арену», найкращу у світі!» Зі своєю фірмовою фразою «учися» наш Сашко (так називають його рідні) знову залишив мені безліч думок…

Тепер все не так, як тоді. Десять років назад я не могла ще усвідомити глибини тих подій – була надто маленька. А зараз часто плакала ввечері, коли темінь вимальовувала  такі ж темні картини. І молилася!.. За найкращого дядька Сашка, за Іринчиного, найближчої подруги, тата, що також із усіма був у тому автобусі, за всіх односельців, за кожного воїна.

Перші дні нестерпно пекло в грудях. Захищали Київ. Усього потребували: теплих шкарпеток і шапок, термобілизни, а найголовніше – генератора. 

Найпростіше відправляли цілим селом. А з генератором не виходило. Стукали в усі двері – і нарешті один адвокат-волонтер вирішив це питання. Як же раділи тоді! А Сашко слав слова подяки від своїх побратимів. 

Вистояли! Відбили! Попри всі жахіття, що були вчинені там ворогами… А як обіймалися й говорили майже до ранку, коли дядько прийшов у відпустку. Я, здається, зрозуміла тоді, що таке щастя: отак в теплій хаті зібратися всім разом і забутися…

Дядько став при зустрічах більше розповідати, хоч вони були нечасто й в основному кілька днів. Напевно, я стаю дорослою, і мені треба вже знати. Щоб пам’ятати. 

Одного дня він прислав фото з підписом «Випили кави». А на світлині під машиною прикріплена граната. Було якось надто неприємно. Хоч ніяк не могла збагнути, до чого ж тут кава. Увечері інше повідомлення все просвітило: «Хлопці перед тим, як відправитися на позиції, заїхали випити кави. Випадково у водія впав телефон, він нагнувся його підняти». «Та як же так можна?» – вистукувало в моїй голові… 
Згодом Сашко гостював у нас аж 10 днів! Перед навчанням у Великобританії отримав таку відпустку. Мама цілими днями готувала якісь страви, а я поводилася наче мале вередливе дівчисько: всюди хвостом й розкажи й розкажи. Але він знову більше відмовчувався, хіба що розповідав про кота, що проганяв із їхнього бліндажа пацюків та гадюк. Я аж морщилася від неприємних відчуттів.
 

Через три місяці дядько був уже на фронті. Велися безперестанні бої за Часів Яр. Він як командир групи зі своїми побратимами вирушив у розвідку. Несподівано  накрило згори. Вони вдвох кинулися в один бік дороги, а інший воїн – у другий. 

Чоловіки забилися під кущі акації та перемотали один одному рани. За кілька десятків метрів був невеликий вибалок. Там, мабуть, безпечніше. Але, на щастя, залишилися на місці. За якийсь час туди «прилетіло». Згодом почалася гроза! Тоді дрони «безсилі». Воїнів підібрали наші військові й доправили до найближчої лікарні…

Попереду в Сашка довга реабілітація. А я щиро вірю: «Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля!»