Ми 24 лютого виїхали з Маріуполя абсолютно випадково: їхали в центр, а там вже збиралися, бо бахкало. Син сказав: «Бери документи, виходь із квартири, ми їдемо в центр». 

Виїхали у Дніпропетровську область, звідки ми родом із чоловіком. Як сказали, що війна почалася, я не повірила. То ми і подумали, поїдемо на вихідні, а й до сих пір тут. 

Сину меншому будинок розбили. Мій цілий, тільки вікна повилітали. У старшого сина також в будинку вікна вилетіли. 

Ми приїхали, в чому стояли, в лютому місяці: в зимових курточках. Взяли документи - і все. Уся одежа, все, що було, лишилось там. Обох синів сім'ї також приїхали, в чому були. 

Ми в селі у своєї свахи. У неї, слава Богу, було що їсти, є огород. Гуманітарку як почали роздавати, то ми отримали аж через три місяці - до нас не доходило нічого. 

Все, що наробили, натрудились - все там лишилося. Роботи немає. Їздити до Дніпропетровська - сто кілометрів. Бензин дорогий. Ото і вся робота - на городі.

Хочеться, щоб війна хоч завтра закінчилася, або сьогодні. Хочу повернутися додому, в свою хату, і щоб діти мої повернулися. Майбутнього світлого і гарного хочеться.