Історії, які ви нам довірили
До обстрілів не звикнеш. Буває дуже страшно, якщо сильно б’є важке. Шибки дзвенять, все деренчить. Це страшно.
Уперше в 2015-му році, перед Новим роком був сильний обстріл. І ось вже нібито затихло все, тиша, спокійно. Дивимося, це була дев’ята – початок десятої вечора, тихо, спокійно. Раптом вибух, незрозуміло що відбувалося в будинку. Темно, дим, пил. Злякалися, вискочили на вулицю. Стирчить снаряд в стінці, наскрізь пробило.
Із МНС зареєстрували все. Хлопці витягли. Слава Богу, що це в холі, при вході в будинок, а не в самому будинку. Нас врятувало те, що наш будинок старої споруди.
І майже в те ж саме місце в 2017-му році влучили. Розлетілося пів даху. Своїми силами, що змогли, відремонтували. Зараз все одно тече, тому що осколки все одно ж летять.
У 15-16-му році страшнувато було навіть виходити на город. Вийшла якось на город в халатику – і стали обстрілювати. Я карачки, повзучи вилазила з городу. Так теж не діло.
300-400 метрів від нас позиції з того боку. І в 2014-15-му дуже стріляли. Летіли міни, летіли снаряди. У нас там 16 чи 17 воронок, просто в землі. Хто його знає, може там у якійсь воронці якась порожня, а якась із чимось. Заростає, і я туди не полізу обробляти. Ну а шматочок землі є без воронок – обробляємо.
З пораненнями у нас зверталися люди до лікарів, а з контузіями ми нікуди не зверталися. У будинку знаходишся і раптом вибух. Оглушує. Два-три дні нічого не чуєш, нічого не розумієш. Це ж теж контузія. Ходиш, незрозуміло, що відбувається. А зараз іноді сильні головні болі без причини починаються...
Щоліта ми горимо. Починаються обстріли, загоряється трава. І підходить до нас. Було навіть таке, що підходило просто до будинків. А пожежна до нас не приїжджає. Тільки другий рік як почали хоч швидкі приїжджати. Швидка навіть не могла раніше приїхати.
До війни я працювала в колгоспі дояркою. Важко стало, я пішла на ринок торгувати. Чоловік трішки тут працював. У нас були коні, приватне господарство.
Потім теж пішов зі мною, працював на ринку вантажником. Залишилися без робіт. Роботу в Мар’їнці ніде не знайдеш. Тому що у нас підприємства жодного немає.
Колгосп, слава Богу, є ще цілий. Ну там таке, зеленбуд, комунгосп. А підприємств у нас немає, вони всі розбиті. А вже, як то кажуть, передпенсійний вік, нас ніхто не бере на роботу.
Та й до того ж кажуть: ти живеш в Мар’їнці, раптом у вас обстріл – ти на роботу не вийдеш і будеш відпрошуватися. Раптом тебе треба раніше відпускати додому їхати, кому це потрібно.
Тут було багато людей, життя. А зараз ми живемо тут маленькою тісною купкою. Нас залишилося п’ять дворів на цій вулиці, і на верхній вулиці трошки.
Спокою, тиші хочеться. Не боятися, щоб спокійно вийти. Не чекати, стрельнуть чи не стрельнуть.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
