Ще до революції якийсь тут жив Бердичів, поміщик. І назвали це село з тих пір. Я тут народився, я сьома дитина у батьків. Мені 79 років, 80-й рік пішов.
Було дуже багато тут народу, а зараз усі порозбігалися, одні старі залишилися. Десь населення у нас було близько 500 чоловік, а зараз, якщо 150 є, то добре.
Тут так били, 14-15-й рік, так били, що я думав, що просто тут під’їжджають під хату, просто б’ють. Все-все тряслося. Я перекинувся з дивана, так били. Це страшне було, таке творилося. Снаряди падали, хати горіли.
Дуже було важко. Хата у нас ще довоєнна, мати будувала. Все це тремтіло, сипалася штукатурка, побілка. Неможливо, ніч була як день, все було у вогнях. Це два-три роки тривало. Особливо перші два роки – 2014-15-й роки. Не хотілося мені їхати. Я тут народився і... і думаю, ось пройде, ось пройде...
Життя важке. Пенсія дуже маленька. Якби не діти, у нас троє дітей, діти допомагають. А так за пенсію не проживеш. Син приїжджає тричі на рік. Він у Лимані живе. Приїжджає до мене, городик допоможе садити. Я займаюся, трохи є землі.
Я вболівальник «Шахтаря» і постійно був на «Арені Донбас». Ходив із сином футбол дивитися. Хотів, щоб він повернувся. Не у Львові, не в Харкові десь «Шахтар» щоб грав, а щоб на своєму донецькому стадіоні «Арена Донбас».
Щоб було мирно, і щоб дійсно скінчилося це все. У мене троє дітей і п’ятеро онуків. І тут майже місяць бувають усі внучата, всі-всі діти сюди приїжджають. Це свято, коли діти тут із нами.
.png "Імена")
