Валентина Михайлівна вже посивіла від горя. Щодня вона чекає дзвінка від сина з фронту. Щодня слухає сирени і з острахом гадає, куди ракети впадуть

Ми з Гуляйполя. Сиділи під обстрілами майже два тижні, а тоді втекли у Запоріжжя. Живемо у платному гуртожитку, коштів на оренду квартири не вистачає. Ніби все добре, але дуже хочеться додому. Нічого мені не треба, аби лише війна скінчилась. Хлопці вже п’ять місяців за нашу землю боряться. Там - мій син, а ми з донькою, онуками та правнуками виїхали. Як тільки починаю розповідати, одразу плачу.

Коли почалась війна, я не знала, що робити й куди бігти. П’ять днів бахкало, а тоді не стало світла, води, потім і газу вже не стало. Було так лячно, що я думала, вже кінець мій настав. Потім ми сім днів жили в холодному підвалі з сусідами. Варили одну кашу на двох. Коли затихало, бігли хоч чаю погріти, починали бомбити - ми знов в підвал тікали. Мій чоловік вже п’ять років інвалідність має. Ми його возили в колясці. Я вдячна сусідові, який допомагав. Та згодом ми вирішили тікати – надто складно з коляскою було під обстрілами.

В мене душа рветься: частина мене - тут, частина вдома залишилась.

Як син на дзвінок не відповідає - я вже думаю, що щось сталось. Сили немає більше терпіти цю війну. Де вони взялися, ці рашисти, на наше горе?

Якось ми з сусідами вирішили, що вранці будемо виїжджати. За півтори години склали трохи речей, а так - в чому були в підвалі, в тому й поїхали. Поспішали, бо боялися під обстріл потрапити.

Базар, пошта, Дім культури, житлові будинки - все в Гуляйполі побите. Я не знаю, чи буде нам куди повертатись, коли війна скінчиться. У Запоріжжі за гуртожиток платимо. Скоро будемо переїжджати, адже сюди студенти приїдуть. Це вже третє наше житло, тут добре. Завідуюча перші два тижні з нас грошей не взяла навіть. Так зворушує, що люди допомагають.

В мене голова сива через стреси. Коли починає гудіти сирена вночі, я лежу і думаю: чи я прокинуся? А коли перестає гудіти, думаю: де та ракета впала, хто постраждав? І так - щодня.