Товстопятко Анастасія, учениця Комунального закладу "Матвіївська загальноосвітня санаторна школа-інтернат І–ІІІ ступенів" Запорізької обласної ради, с. Матвіївка, Запорізька область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Тарасенко Ірина Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Час на війні вимірюється інакше. Сто днів – це вже ціла вічність. А тисяча? У лютому 2022 року моє життя, як і життя багатьох інших українців, поділилося на «до» і «після». Ці 1000 днів війни стали частиною мого шляху — дорослішання.

Перший день війни запам'ятався чітко, як фото на чорно-білій плівці. Я збиралася до школи, і світ змінився буквально за одну хвилину, коли тато зі стурбованим голосом подзвонив і сказав: «Почалося». В той день ми з мамою чекали його з нічної зміни. Сирени тривоги розірвали спокій нашого ранку, і раптом всі мої звичні думки — контрольні в школі, плани на вихідні — зникли. Залишилося тільки одне: страх і невідомість. Того дня я зрозуміла, що вже ніколи не буде так, як раніше.

Війна забирає багато, але і багато відкриває. За ці тисячу днів я бачила різне: втрати, сльози, горе — але і щось неймовірне, щось, що здавалося завжди прихованим за рутиною мирного життя.

Людська сила, солідарність, здатність підтримувати одне одного в найтемніші моменти — це те, що тримає нас. Ми, мов павуки, плетемо ці нитки між собою, створюючи мережу, яка не дозволяє нам впасти в прірву.

Одного разу, коли моя сім’я вирішила піти допомагати волонтерам, мене вразила одна сцена.

Жінка, літня, тендітна, привезла до центру коробку з теплими шкарпетками, власноруч зв’язаними. Вона стояла, і її руки тряслися від хвилювання. «Це все, що я можу зробити», — сказала вона. І саме в той момент я зрозуміла, що війна — це не лише про кулі й зброю. Це про кожен маленький крок, кожен вчинок, зроблений з любов’ю до свого народу і країни. Саме з таких, здавалося б, дрібниць і складається перемога.

Під час війни я почала більше думати про тих, хто не може сам себе захистити — про тварин.

Багато людей, рятуючись від обстрілів, залишали своїх домашніх улюбленців або не мали можливості взяти їх із собою. Я вирішила допомагати волонтерам, які рятують тварин, що залишилися без господарів. Разом з іншими волонтерами ми шукали для них тимчасові притулки, приносили їжу й ліки. Було неймовірно важко бачити покинутих собак і котів, але одночасно дуже радісно, коли ми знаходили для них нові родини. Відчуття, що ти допоміг врятувати життя, нехай і маленьке, приносило надію в ці складні часи.

Під час одного з виїздів ми знайшли маленького цуценя біля зруйнованого будинку. Він тремтів від холоду і страху, але коли я взяла його на руки, він тихенько заскімлив і притулився ближче.

У цей момент я зрозуміла, наскільки важливо допомагати тим, хто не може сам подбати про себе. Тварини, як і люди, відчувають біль і страх, але вони не можуть сказати про це вголос. Вони просто чекають на допомогу. Цуценя вдалося передати в притулок, а пізніше для нього знайшли нову родину. Ця історія стала для мене справжнім символом того, як навіть у найтемніші часи можна приносити світло в чиєсь життя.

У ці тисячу днів я відкрила для себе багато нового. Я навчилася бути терплячою. Почала сприймати життя як тут і зараз, у всій його крихкості й невизначеності, бо потім може не настати.

Зараз кожен ранок здається подарунком, кожен спокійний день — це вже перемога.

Я не знаю, скільки ще днів попереду, скільки випробувань нам доведеться пережити. Але я знаю одне: мій шлях на цій війні — це шлях до внутрішньої свободи, до усвідомлення власної сили й незламності. Кожен день — це боротьба, але і кожен день — це крок до нашої спільної перемоги. І я впевнена, що коли настане той день, ми будемо знати: ці тисячу днів не були марними. Вони зробили нас тими, ким ми є.