Жученко Анастасія Олександрівна, педагог-організатор Харківського ліцею № 64

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна застала мене у рідному Харкові. Це був звичайний день, який раптово змінився вибухами, сиренами і страхом. На наступний день ми з сестрою вирішили евакуюватися до наших батьків у селище Золочів, де ми сподівалися знайти безпеку і хоча б тимчасовий спокій. Однак вже по дорозі додому ми побачили жахливі картини — палаючу колону російської техніки, яка нагадувала нам, що війна тут і зараз. Перші два тижні в Золочеві минули відносно спокійно, хоча здавалося, що це лише затишшя перед бурею. Ця думка, на жаль, підтвердилася.

Почалися щоденні обстріли, які ставали все інтенсивнішими.

Ми разом з родиною перечікували їх у погребі, сховавшись від страшної реальності. Кожен день ми молилися за свою безпеку і життя, прислухаючись до глухих вибухів, що ставали вже звичними, але ніколи не менш страшними.

Після чергового масованого обстрілу ми зрозуміли, що залишатися далі у Золочеві небезпечно. Було прийнято рішення виїхати до Полтави. Тато залишився вдома, бо мав відповідальну роботу.

Цей переїзд дав нам можливість трохи перепочити від постійного страху, хоча серце боліло за залишеними домівками.

У Полтаві ми прожили два місяці, намагаючись адаптуватися до нового життя, але з відчуттям, що це лише тимчасовий прихисток. З часом мама, сестра і брат вирішили повернутися до Золочева, до рідного дому, незважаючи на ризики. А я, відчувши поклик свого міста, вирішила повернутися до Харкова — міста-героя, що попри все трималося і боролося. Повернувшись, я вийшла на роботу.

Моє завдання — не лише навчати, а й підтримувати моральний дух дітей та дорослих.

Я почала проводити уроки та організовувати свята в дистанційному форматі, роблячи все можливе, щоб життя хоча б частково нагадувало те, яким воно було до війни.

Мої батьки залишилися в Золочеві. Вони продовжували ходити на роботу, попри постійні обстріли та небезпеку. Пізніше тато, був призваний до служби і став на захист Батьківщини.

Він зараз на фронті, де кожен день боронить наш кордон. А я, хоч і не зі зброєю в руках, стою на своєму фронті — освітньому. Навчаю, підтримую дітей і колег, намагаюся нести світло в цей темний час. Окрім цього, я не припиняю свого власного шляху до знань, адже навіть у складних умовах війни вважаю важливим продовжувати здобувати освіту. Саме зараз, коли кожен новий день може принести випробування, навчання стає для мене не лише способом самореалізації, а й можливістю бути ще кориснішою для своєї країни. Я також опановую роль викладача у рідній академії. Це не лише велика відповідальність, але й шанс передати молодому поколінню віру в майбутнє, допомогти їм не втратити жагу до знань, попри обставини. Кожен урок, кожна лекція — це крок до відновлення нашого життя після війни, до побудови сильної і вільної України. Розуміючи, наскільки важливі освіта і знання в ці важкі часи, я вкладаю всю свою душу в роботу зі студентами, намагаючись стати для них не тільки викладачем, а й підтримкою. 

Я вірю, що ми переможемо. Україна обов'язково повернеться до своїх кордонів, а кожен, хто був змушений покинути рідну домівку, знову зможе повернутися до мирного життя. Мій шлях — це лише маленька частина великої боротьби українців за свободу. Але кожен з нас робить свій внесок у спільну справу. І я вірю, що цей внесок приведе нас до перемоги.