Шелест Амєлія, 24-Ф група, ліцей «Наукова зміна»

Вчитель, що надихнув на написання — Михайлова Наталія Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Перший день війни став початком мого нового життя. Воно почалося не тільки в мене і в моєї сім’ї, а в кожного українця. Щомиті після цього я відчувала страх, біль, розгубленість. Я не могла зрозуміти, чому саме мій народ заслужив таку гірку долю. Ввечері 23 лютого 2022 року я складала речі до свого рюкзака. Іти на заняття зранку не хотілося. Трохи згаявши час на посиденьки-походеньки, я нарешті вмостилась у ліжку, остаточно вирішивши завтра прогуляти школу. Якби ж я тоді знала, що трапиться вранці…

На тихих київських вулицях було темно. Мій спальний район мирно додивлявся свої передранкові сни. Спала і я, допоки не прокинулася від тупоту по паркету в коридорі. Це була моя мама. Подивившись у вікно і побачивши темряву, я здивувалася, адже в такий час мама завжди спить. А тут збентежена і наполохана, вона заходить до моєї кімнати мовчки. Страх у її очах був надто промовистим. Почалася війна. Я заклякла, не могла поворухнутись. Страх скував моє тіло. Від тієї шестикласниці, що ще вчора засинала з радісними думками про школу, не залишилося й сліду. Натомість я зрозуміла одне, 

тепер я знову «дитина війни». Вдруге. Я була ще маленькою, коли ми виїжджали в 2014 році з Донецька, тікаючи від війни.

Я тоді ще не розуміла всієї ваги того сміливого вчинку моїх батьків: покинути все, аби дитина вижила.

Я прикипіла до вікна. За ним, наче мурахи, метушились люди: одні вибігали з під’їздів, обтяжені клунками, до своїх машин і складали до них сумки з найнеобхіднішими речами.

Дуже скоро такий екстрений чемоданчик мали й ми. Він стояв наготові біля вхідних дверей.

Ми подругою довго розмовляли по телефону, хотіли хоча б на деякий час відволіктися, не помічати нових реалій. Але з кожною годиною розуміння того, що вже ніколи не буде так, як раніше, входило в кожну клітинку мого тіла.

До нас приїхали мій дядько, його жінка та їхній трирічний син. Вони сказали, що є можливість виїхати. Звичайно ж, ми погодилися й одразу почали збирати речі. Отже, 7 березня 2022 року почався новий етап у моєму житті – тимчасовий переїзд до іншого міста. Їхали ми майже 2 доби, всі були неймовірно виснажені, знервовані, але скоро прибули до місця призначення.

Облаштувалися в новому домі досить швидко, почали займатися сільськогосподарською діяльністю. Привели до ладу двір коло хати, траву підстригли, квітів насадили, доріжки порозчищали. А як потеплішало, посадили город. Тоді вже з думками про війну я змирилася, звикла до тривог і ревіння сирен, прийняла це, як таке, що змінити не можу.

А в кінці серпня 2022 року я, мама та моя молодша сестра повернулися до Києва. У мене почалося навчання, щоправда, онлайн, з купою нових предметів. 10 жовтня був перший масований обстріл, який я побачила.

Почали вимикати світло, разом з ним і воду, й опалення.

Майже три місяці ми навчалися вдома. І лише в середині листопада, за наказом директора, ми вийшли на очне навчання. Я раділа, як мала дитина. Такою щасливою я, певно, була ще до війни.

Мені так не вистачало спілкування з друзями, гамірних перерв, сміху й жартів.

Десь у грудні й енергосистему відновили. До війни поступово звикла, не так гостро реагувала на вибухи, проте смерті, які приносила ця війна, не давали спокійно жити, викликали гостру реакцію спротиву. Ворог не мав жалю ні до дітей, ні до старих, ні до калік. Він бив по спальних районах, по мирних українцях.

Вже закінчується третій рік війни. У нас, на жаль, продовжуються масовані обстріли шахедами, ракетами, кинджалами. І є великі людські втрати. Влітку 2024 знову почалися стабілізаційні відключення світла через сильні пошкодження енергосистеми. Але тепер війна для мене стала буденністю. А нові слова «балістика», «укриття», «шахеди» вже не лякають. Тепер це те, до чого ми повністю звикли і на що майже не зважаємо.. Бо треба жити далі та радіти, що завдяки нашим захисникам і захисницям ми маємо можливість жити, навчатися, працювати на рідній землі, на рідній Україні. Слава Україні!