Богун Софія, 11 клас, Вінницький ліцей №8

Вчитель, що надихнув на написання — Бабчинська Світлана Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів випробувань. Ця цифра вже давно перестала бути дивовижною для мене. За цей час я пройшла шлях від безтурботної ліцеїстки до людини, яка чітко усвідомлює цінність свого життя. Війна, яка несподівано увірвалася у буденність, розвіяла мрії на майбутнє багатьох людей, але одночасно подарувала нові цінності. Я навчилася цінувати кожну мить, стала більш відповідальною та чутливою до чужого болю. Війна стала для мене випробуванням на міцність, яке я маю подолати, допомагаючи іншим, сподіваючись на краще майбутнє.

Я добре пам’ятаю той день, коли цей жах увірвався в життя українського народу. Це був звичайний ранок, і я збиралася до школи. Двері в мою кімнату відчинились, і мама, тремтячим голосом, сказала, що почалася війна. Спершу я не могла це усвідомити.

Як це війна? У наш час? У моїй країні? Телевізор показував жахливі новини: вибухи, стрілянину, зруйновані будівлі. Чітко пам’ятаю хвилі вибухів, які проносились моїм будинком. 

Жах. Істерика. Розпач. Ніхто не знав, що робити далі.

Перші тижні були найважчими. Від постійного читання новин і прослуховування сигналів повітряної тривоги я не могла ні спати, ні зосередитись на чомусь. Наші плани на майбутнє, наші мрії зникли у димі й вибухах. Єдине, що залишалось мрією – вижити. Але з часом я зрозуміла, що опускати руки не можна.

Війна змусила мене дорослішати швидше, ніж я б того хотіла. Раніше мої проблеми здавалися простими — контрольні, домашні завдання, стосунки з друзями. Тепер я думаю про безпеку своєї родини, про тих, хто на передовій, і про майбутнє нашої країни. Разом із сім’єю ми почали долучатись до плетіння сіток на фронт, донатити кошти на ліки й спорядження, писати листи підтримки військовим. Це дало мені відчуття, що я не просто спостерігаю за тим що відбувається, а роблю свій внесок, маленький, але такий важливий для перемоги.

Ці 1000 днів принесли багато болю і втрат. Війна забирає найцінніше — життя. Кожен з нас втратив друзів, знайомих, і кожна така втрата залишала глибоку рану в серці.

Кожен похорон, кожна звістка про загибель близьких нагадували про крихкість людського життя та жорстокість реалій війни.

Жорстока реальність війни навчила мене тому, що ми можемо витримати навіть найважчі випробування, якщо разом. І хоча ці дні були наповнені болем, вони також стали часом надії, що одного дня мир повернеться на нашу землю. І тоді, у цей день, кожен з нас зможе сказати: «Ми не зламалися, ми вистояли!».