Маліш Софія, 10-б клас, СЗШ №3 м. Трускавець

Вчитель, що надихнув на написання — Наум Світлана Степанівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року став зовсім іншим. О 6:30 я прокинулася, як завжди, але тривога вже відчувалася в повітрі. Увімкнувши телевізор, щоб переглянути «Сніданок з 1+1», я побачила новини про початок війни. У той момент я ще не до кінця розуміла, що відбувається, але мої батьки вже, на жаль, добре усвідомлювали.

О восьмій ранку сирени почали пронизувати повітря і проникали прямо в душу. Я відчувала справжній страх. Того ж дня ми, як і багато інших українців, попрямувала з батьками до магазину, щоб купити все необхідне для тривожної сумки: воду, їжу, медикаменти. Магазини були переповнені людьми, які, як і ми, не знали, що на нас чекає. Приблизно о 13:00 нам зателефонував татів брат із Нью-Йорка, запитуючи, чи ми в безпеці і чи потрібна допомога.

25 лютого був другий день війни. Мій тато зателефонував нашим родичам, які розповіли, що біля них відбувалося щось жахливе.

Бойові вертольоти обстрілювали аеропорт у Гостомелі, що знаходився лише за 2 кілометри від їхнього будинку.

Там стояв найбільший український в світі вантажний літак «Мрія». Вибухи лунали безупинно. І « Мрії» не стало…

Наші знайомі вирішили вивезти дітей спочатку в село на Житомирщині до родичів. Через тиждень вони приїхали до нас, а їхній батько залишився в Бучі. Коли ситуація стала критичною, він перемістився до підвалу багатоповерхівки разом із кількома іншими людьми. 

Російська армія зайшла в Бучу, залишатися в місті стало небезпечно. Дядько Віктор вирішив тікати, але автомобілем вже було неможливо пересуватися через ворожі блокпости. І він пробирався лісом до Києва.

Йому було страшно, та питання стояло так: жити або загинути.

Прибувши у Київ він почав шукати роботу, щоб допомагати людям. Там він знайшов роботу з гуманітарною допомогою, а згодом приєднався до тероборони. Пізніше він вступив до ЗСУ, де служить і сьогодні. Їхній будинок у Бучі вцілів, зазнавши незначних пошкоджень, які вони змогли відновити влітку. На щастя, у травні 2022 року родина повернулася до свого дому.

Я живу в місті Трускавці. Коли почалася війна, до нашого міста приїхало понад 30 000 людей. У школі, де я навчаюсь, зробили притулок для біженців. Учні разом із вчителями організовували збір речей: приносили ковдри, одяг, їжу.

Хтось готував їжу , хтось прибирав або розподіляв речі між тими, хто їх потребував. Усі ми намагалися допомогти й підтримати тих, хто втратив свій дім.

Страшно було спостерігати за немічними старими людьми і немовлятами. Усього до школи наші містяни понаносили стільки, що вся учительська була закладена одягом, продуктами, засобами гігієни.

З початком війни мої друзі один за одним покидали рідне місто, шукаючи безпеки за кордоном. Місто, в якому я провела все дитинство, несподівано спорожніло, незважаючи на натовпи людей на вулицях. Я не бачила знайомих облич. Страх і невідомість просочилися в кожну щілину нашої дійсності. Кожен день приносив нові жахливі новини: вибухи, руїни, загиблі мирні жителі, серед яких були й діти.

З перших днів війни моя хресна Наталя із своїми дітьми стали надійним тилом для наших захисників, віддаючи всі сили волонтерству.

Знаю, що таких людей в Україні дуже багато. Разом з усією країною вони допомагали нашим воїнам, збираючи кошти на все необхідне. Вони організовували й організовують збір продуктів харчування, теплого одягу, ліків та всього іншого. Зібрану допомогу ретельно сортували та пакували, а потім доставляли в пункти збору або безпосередньо на фронт. Крім того, вони створили власну сторінку в соціальних мережах, де розповідали про свою діяльність, ділилися зворушливими історіями та закликали до допомоги. Дякуючи їм, тисячі українських захисників отримали і отримують необхідну підтримку.

Однак війна принесла не лише біль втрат, а й героїчні вчинки. Серед таких героїв був і Юрій Бунь, однокласник доньки моєї хресної. Він загинув на Луганщині, захищаючи нашу землю.

Незадовго до загибелі його нагородили орденом "За мужність 3-го ступеня" . Але його тіла, на жаль, і по сьогодні не захоронили.

Ми пам’ятаємо його подвиг і щиро співчуваємо родині, бо зрозуміти їхнього болю, на жаль, не зможе ніхто.

Мене розриває від гніву, коли думаю про те, на що здатні російські окупанти. 

Їхні злочини просто не вкладаються в голові: ґвалтування дітей, вбивства невинних людей, руйнування міст – це не війна, це геноцид! І я не можу змиритися з цією жорстокістю. 

Серце крається від болю, це дії новоявлених фашистів, а не цивілізованої армії, бо вбивають не тільки цивільних людей, але й надію на мирне майбутнє.

Від наших міст, сіл, полів, парків, музеїв, залишаються руїни, попелища… Вони нас "освобождают " від усього, що надбали працьовиті й мирні люди, які наївно вірили, що наш сусід дійсно "брат". Як наші батьки, діди гірко помилялись… Неймовірно страшна розплата за довіру…

Але ми не були б українцями, якби змирилися, поступилися, пробачили… Наші захисники — воїни світла, воїни добра: І ми переможемо, бо світло переможе темряву.

Слава Україні! Героям Слава!