Через війну ми вимушені були покинути свій дім у Краматорську та переїхати до Ізмаїлу, а потім до Олександрії. Мене звільнили з роботи, і ми залишились без коштів до існування. У мене син 14 років, виховую його сама та мама інвалід 2 групи, 74 роки. Зараз повернутися додому ми не можемо, тому що обстріли не припиняються.

Найбільш важким для нас є кинути рідний дім, та вже майже рік кочувати по країні, ніби-то загнані у кут. Нестача їжі та медикаментів, дуже багато коштів йде на оренду житла.

Під час початку війни дитина була свідком руйнуючих дій рашистів, бачила розвалені дома, чула жахливі звуки прильотів.