«Вже дуже хочеться додому»

Віра Павлівна ніяк не може звикнути до нового помешкання. Вона все життя прожила у власному будинку в Оріхові, мала город, а тепер доводиться винаймати квартиру в Запоріжжі. Складно оплачувати орендоване житло.

Мені 71 рік, в мене є донька і онучка. Війна нас застала вдома, в Оріхові.

Дуже сильні обстріли були. Я сиділа в підвалі - майже не виходила з нього. Це дуже страшно. Потім поїхали в Запоріжжя. Мене донька забрала. Орендували квартиру. Дуже дорого платити за неї. Тільки й вистачає пенсії та виплат, які отримуємо як внутрішньо переміщені особи. Донька залишилася без роботи. Дуже важко. Внучка живе окремо, у неї своя сім'я. 

Шокувала війна. Я не очікувала, що життя проживу, а в старості буду скитатися по орендованих квартирах. Я не звикла жити в квартирах - оці поверхи…  У нас був свій городик. Все було добре, поки не почалася війна. А тепер не знаю, що буде.

Мені від «Фонду Ріната Ахметова» давали гуманітарну допомогу, тому продукти є. Дякую людям за те, що дають крупи. А вдома було дуже тяжко: не було води, світла, газу.

Ми поїхали самі. Приїхав чоловік онучки і забрав нас, перевіз до Запоріжжя. Що можна було, взяли з собою. У нас був кіт, онучка забрала його до себе. Не кинули, бо шкода. Ще один котик залишився там. Донька возить йому поїсти. Вона і під обстріли потрапляла. Шкода дітей, онуків.

Скоріше б закінчилася війна. Хай не буде світла, води, холодно буде, аби тільки б не обстрілювали. Вже дуже хочеться додому.