Шаргу Дар`я, 9 клас, Чернівецька гімназія № 11 Чернівецької міської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горда Альбіна Іллівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Повномасштабне вторгнення російської федерації зашкодило багатьом людям. Хоч я і не отримала фізичних ушкоджень або і не втратила домівку, і дуже цьому рада, проте я відчула моральну біль, яку не забуду ніколи.

24 лютого 2022 року – день, який я буду згадувати ще довго. Ніколи не забуду, як спала вдома, бо хворіла, коли всі мої друзі та однокласники були у школі, на уроках. Тоді я ще зовсім не розуміла, що ж сталося. Прокинулась я від дзвінка мами. Я ніколи не чула такого наляканого голосу. Після того, що мені сказала мама, я дуже розгубилась і не знала, що робити. Мама прийшла додому і ми почали збирати речі, дорогоцінності, документи і т.д. Я плакала, нічого не розуміючи, мені було страшно.

Я живу на заході країни і дуже вдячна, що не ушкоджена. Але ще страшніше мені було від того, що на той момент мій тато був не зі мною, він був там, далеко на Донбасі.

Як казав тато, він прокинувся він гучних звуків – вибухів. Він подзвонив мамі зі словами - «Почалась війна!». Після цього він не дзвонив. Мій тато працював керівником на одній фірмі, яка робить дороги, тому його часто не буває вдома, а жив він у Дніпропетровській області. Дату початку війни призначали ще на 16 лютого, тому 23 лютого мій тато займався організацією перевезення заводу на захід країни. На фірмі вважали, що роблять це про всяк випадок, але ж як вони помилялись. Тато приїхав до нас 26 лютого і розповів нам як це було… Побачивши його, ми дуже плакали і були раді, що тато живий.

Ми були дуже раді, що з ним усе добре, але через три дні тато пішов воювати. Дуже сумую за ним та вже другий День народження тата святкуємо без нього..

Я маю родичів з Києва, які в четвертій годині ранку прокинулися також від вибухів. Того дня вони зібрали речі і мали їхати до нас у Чернівці, але згодом передумали, бо боялись, що в нас також будуть вибухи. Вони поїхали в Яремче (Івано-Франківська область), там зупинились в готелі. Наступного дня поїхали в Угорщину, побули там декілька днів, але сказавши: «Тут нас не чекають», поїхали у Польщу.

Я дуже сумувала за ними, вони жили там протягом року і потім повернулись в Україну.

Влітку в мене народилась двоюрідна сестричка і я рада, що вона в перебуває у відносній безпеці завдяки нашим захисникам. Дуже надіюсь, що війна скоро закінчиться і сестричка буде рости, не бачачи всіляких вибухів і смертей.