Малейчик Софія, 9 клас, Коростський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Катеринчик Ірина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Якби мені сказали назвати найстрашніший день із мого життя, я б сказала, що це 24 лютого 2022 року. Цей день розпочався не так, як інші дні. Приблизно о п’ятій годині ранку до мене в кімнату зайшов тато і сказав: «Прокидайся, почалася війна!» На той момент мені було лише дванадцять років і я не дуже розуміла значення цього слова. Але згодом почувши вибухи у сусідніх населених пунктах, одразу зрозуміла, що все набагато серйозніше, ніж я собі уявляла.

Саме цього холодного зимового ранку тридцять вісім мільйонів українців прокинулись у новій реальності зі страхом за своє життя, життя близьких і рідних. Життя змінилося і змінилися ми…усі!

Від початку окупації українських земель і до сьогоднішніх днів ми з сім’єю допомагаємо нашим воїнам, які немов сталеві щити, стоять на варті нашого життя. У школі після уроків я завжди залишалася, щоб робити окопні свічки. Також, іноді я малювала малюнки або писала листи зі словами підтримки і вдячності нашим військовим, які потім передавали на передові позиції нашим бійцям, щоб підтримати їх. Частенько з мамою ми готували їжу, яку віддавали військовим, що знаходились неподалік на службі. Ми пригощали їх печивом, варениками або смачними і пухкими, немов хмаринка, пиріжками.

А все це для того, щоб бодай трішки наблизити нашу перемогу і відчути себе корисною. Так би кажучи: «Маленькими кроками до великої спільної мети».

Вже 1000 днів поспіль я дякую нашим захисникам, що я жива. 1000 днів я дякую Богу, що маю таких мужніх, сильних, незламних і вправних захисників. Я, безумовно, щаслива, що живу серед тих людей, які заслуговують на перемогу. Я вдячна, що маю живих батьків, що можу ходити до школи та здобувати освіту, вдячна, що живу у вільній країні.

Я горджуся тим, що ні в мене, ні в моєї родини не було в думках «втекти» до іншої країни, як це зробили багато людей, які могли б допомогти нині.

У такий важкий  і водночас важливий час для всієї країни вони не лише залишили свій народ у скрутному становищі, але й зрадили свою Батьківщину. Читаючи новини з таким змістом, я одразу згадую прислів’я: «Забудеш рідний край-твоє коріння всохне». Особисто я думаю, що зректися Батьківщини- це не лише покинути її територію, забути мову чи не дотримуватися звичаїв, це щось значно більше. Зректися Батьківщину- це як втратити частинку себе, скалічити свою душу, позбутися свого начала, яке було закладене ще нашими прапрадідами і зв’язує нас з минулим.

На долю України випало багато труднощів: постійні політичні конфлікти, війни, десятки революцій, а все це для того, щоб Україна була незалежною. Всі покоління боролися за волю рідної країни.

Сьогодні, дивлячись на нашу країну, на очі одразу навертаються сльози. Спокійні та безтурботні дні лишилися в минулому. Ми всі в одну мить подорослішали. Сирени та вибухи не дають спокійно спати. Переглядаючи стрічку новин в інтернеті, по шкірі йде мороз від того, скільки вже наших воїнів забрала війна. За наші життя вони віддали свої і ми це повинні пам’ятати.  Найстрашніше – це коли ракети влучають у лікарні або перинатальні центри, де під звуки вибухів народжуються нові життя.

«Якби чоловіки знали, як важко на цей світ даються діти, вони ніколи не розпочали б війну»,- крізь сльози говорять стомлені і змучені жінки.

Скільки вже болю всім нам завдала війна. Але ми ніколи не здамося, бо заплачено дорогу ціну. Я вірю, що Україна неодмінно переможе. Діти знову обіймуть своїх татусів і мамусь. Все зруйноване – ми відбудуємо. Країна встане на ноги і ми знову будемо щасливо жити у вільній, незламній країні.