Галина Валентинівна з сином в 2014 році бігли від війни з Донецька і почали нове життя в селищі, де їх знову наздогнали бойові дії

Мені 49 років, я працюю в школі викладачем. Я ВПО вже другий раз. У 2014 році виїхала разом зі своєю сім’єю з Донецька і всім років прожила у Великій Новосілці на Донеччині. Тепер знову стала ВПО, тому що в мене не залишилось нічого і там, де я починала своє нове життя. 

В 2014 році у нас під Донецьким Національним університетом почались бійки, стрілянина, палили шини, там були студенти. Я була там, коли увійшли російські війська, коли в кожному магазині були озброєні козаки і російські солдати зі зброєю. Дуже багато моїх друзів почали зникати - їх просто викрадали. Грабували автосалони. Почався хаос завдяки нашим окупантам і ворогам. Тоді мені прийшлось з сімєю виїхати. 

В перший день повномасштабного вторгнення у мене був звичайний робочий день: я була в школі, у мене були уроки. Потім нас всіх сповістили, щоб негайно дітей розпустили додому і самі йшли додому до офіційного розпорядження. Деякий час я знаходилась вдома разом з сім’єю. Багато моїх односельців і колег почали виїжджати з селища, тому що вже було чути вибухи - фронт наближувався. 

Я до останнього залишалась там, тому що сподівалась, що наше селище обійдуть, бо нікому воно стратегічно не важливе. І я засиділась до того, що не змогла разом з дитиною виїхати. Ми два дні просиділи в підвалі у сусідів. 

Я не могла навіть вийти в туалет на вулицю, тому що над нами літали снаряди, і неможливо було навіть підняти голови. Ми не розуміли, що з цим робити, і чи залишимось ми зовсім живі. 

Сину 16 років - він за ніч вивчив Отченаш і читав його, бо не думав, що ми виживемо. Це було дуже страшно. Нас вивіз мій брат-військовий. Він мене шукав довго, тому що не знав, виїхала я чи ні. Я з дитиною виїжджала під його супроводом на своєму авто вночі з виключеними фарами

Ми в Запоріжжі два місяці не вмикали світло, тому що звикли до темряви і до світломаскування. Два місяці, а може, і більше син ночами не спав. Ми шарахались від кожного гуркоту, навіть коли трамвай проїжджав, всього боялись. 

Дякувати Богу, що тут знайшлись люди, які нам дали житло безкоштовно. Ось вже другий рік я проживаю тут і оплачую тільки комунальні послуги. Ми втратили все, виїхали з двома валізами. Коли збирались, я не розуміла, що брати, тому що була паніка і були вибухи, ми під обстрілами все це робили. Зараз вже більш-менш відійшли, і я працюю онлайн. Дякувати Богу, що є робота. Моя дитина вчиться теж онлайн. Нашого житла не залишилось зовсім. 

Все мене шокувало. Шокували втрати, які ми понесли. Шокувало те, що моя улюблена Донецька область зовсім зруйнована. Я там будувала своє нове життя, а тепер там нічого не залишилось. Навіть не сподіваюсь, що його відбудують. 

Я зрозуміла, що зараз треба жити одним днем, тому що невідомо, що буде завтра. Вціліли - і слава Богу. Все інше неважливе зараз. Головне - щоб життя було, і діти наші були живі і здорові. 

Мене приємно вразили люди, які мене зараз оточують. Мене тут зустріли дуже добре і багато людей допомагали, знаючи моє становище. Я чула про Запоріжжя, але ніколи не думала, що воно мені стане настільки рідним. Тут дуже добре працюють хаби. Дуже добре працюють з дітьми ВПО, мені подобається. Вразило, що тут можна спати спокійно. 

В моєму житті, мабуть, війна ніколи на закінчиться, тому що я буду кожен день бачити її наслідки. Хотілось би, щоб вона закінчилась швидше, але дивлячись на те, що в нас відбувається в країні, я не вірю в це.