Моя дитина дуже талановита - вона знаходить себе в музиці, малюванні та танцях. Саме музика її найбільше надихає, а засмутити може хіба що нещирість людей або коли щось не виходить у справах. У неї є прекрасна мрія - колись побувати в Парижі. Але реальність, у якій ми живемо, далека від мрій.

Наша родина особлива, адже я, чоловік та наш найменший синочок маємо інвалідність. Психологічно це неймовірно важко. Ми з чоловіком втратили роботу, а менший син потребує постійних занять та уваги. Найбільше болить за те, що дітей нікуди зводити - так, як це було можливо до війни. Їхні найкращі роки тепер не такі радісні й цікаві, як би нам хотілося. Ми лише мріємо, щоб вони нарешті жили в мирі, тиші та спокої, просто насолоджуючись життям.

Найстрашнішими були перші дні війни, хоча для нас це вже п'ятий рік суцільного страхіття. Наша область межує з ворогом, і вони постійно «кошмарять» наші села та наше місто. Дякувати Богу, ми не бачили безпосередніх прильотів, але цей постійний тиск і небезпека крадуть дитинство у моїх дітей.