Романченко Вікторія, керівниця творчого об’єднання «Медіаплатформа «Планета ЗМІ» Дитячого естетико-натуралістичного центру «Камелія» Броварської міської ради Броварського району Київської області

Війна. Моя історія

У ніч на 24 лютого все було якось не так. То не була звичайна ніч. Варвара, моя 5-річна донька, ніяк не могла заснути. Вона весь час крутилася, дивилася у стелю і, монотонно пхинькаючи, повторювала десятки, сотні разів:

- Коли вже ранок? Коли вже у садочок? Я так хочу, щоб настав ранок. Я так хочу в садочок.

Це було дуже диво, адже ніколи раніше аж такого надмірного бажання йти до садочка вона не виявляла. Проте не цієї ночі. Так тривало годинами. Одинадцята, дванадцята, перша. Я провалювалася в неспокійний сон на кілька хвилин, потім прокидалася знову і заспокоювала її. Кілька разів навіть нагримала, мовляв: мені завтра працювати, татові завтра працювати, а ти не даєш нам відпочити (якби ж я знала).

Знову намагалася заснути. А за кілька годин – Варя нарешті-таки задрімала – прокинулася від вибуху. Як і більшість країни. Було близької п’ятої ранку. Визирнула у вікно, коліна дрижали, у грудях шалено калатало. Мозок прагнув знайти логічну причину, а серце одразу все зрозуміло. Намагалась вгледіти в темряві хоч щось. Відкрила новини. «путін оголосив воєнну операцію», далі – «У містах України чути вибухи, причина їх з’ясовується».

Пролунав другий. Серце забилося частіше. Прокинулася Варя. Чоловік вийшов на балкон, повернувся за кілька митей і з кам’яним обличчям мовив: - Збирайтесь, ми виходимо. Потім «Ви спите???» від мами, дзвінки рідним, страх, паніка та повне неусвідомлення того, що буде далі. Схопити рюкзак, зібраний ще 14 лютого. Я була з тих людей, що не хотіли вірити, але рюкзак зібрали, попри кпини навколо.

Вийти з дому в піжамній кофті та джинсах, не усвідомлюючи, що йдеш не на день. Сісти в машину.

Знову новини. «росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну». Шок, сльози, паніка. Здавалося, в ту мить мозок просто вимкнувся. «До» і «після». Завіса опустилася. Звичне життя лишилося позаду. Минуле життя. Довоєнне життя. Як пояснити дитині, що таке війна? Куди бігти? Що робити?

Перша ночівля в погребі, вибухи звідусіль, серце в п’яти від кожного звуку, безліч повідомлень «Як ви?» від та до друзів, рідних, знайомих, непрості рішення. Тотальний тваринний страх, який паралізує тіло.

Тоді складно було уявити, що це може тривати роками, що росіяни знищуватимуть пологові будинки, дитячі лікарні, школи, садочки, багатоповерхівки та цілі селища з мирними людьми, будівлі, біля яких зрозумілою для них мовою велетенськими літерами написано «ДЕТИ», скидатимуть ракети на площі й вокзали саме тоді, коли там буде найбільше людей.

Проте це стало реальністю. Страшною реальністю із болем, кров’ю, сльозами, смертю. Сотні тисяч зруйнованих будинків. Сотні тисяч зруйнованих родин. Мільйони зруйнованих життів.

Дні змінилися тижнями, тижні склалися у місяці, місяці – в роки. Я відновила заняття з моїми учнями 1 березня 2022 року. Збиралися кілька разів на тиждень онлайн, розкидані світом та Україною, переживали разом повітряні тривоги та обстріли, “ловили” інтернет у підвалах і бомбосховищах. Багато писали разом. Дуже багато.

Виливали у безпечному колі однодумців свої емоції та переживання. А також запрошували до нашого кола тих, кому необхідна була підтримка. Це надзвичайно тримало мене у миті, коли опускалися руки.

Бути вчителем для мене – бути підтримкою 24/7, втішати, заспокоювати, надихати, переконувати у власних силах, мотивувати, бути поруч попри все.

Я була тоді. І буду завжди. Обіймати і втирати їхні сльози стільки, скільки буде потрібно. Бо це я, на щастя, можу.

Якби у той перший день мені хтось сказав, що чекає попереду, я б не повірила, що ми зможемо це пережити. Але ми живемо, одружуємось, народжуємо дітей, жартуємо й часто питаємо «Як ти?», що тепер означає «Люблю». Уникаємо  слів «коли війна закінчиться», натомість плануємо життя «після нашої перемоги». Яка неодмінно настане. А поки – тримаймо стрій! Слава нашим Захисникам!