Пінчук Олександра, учениця 11 класу Червоненського ліцею Червоненської селищної ради Житомирської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Захаркевич Валентина Леонідівна

Війна. Моя історія

Війна - це біда, що руйнує надії та мрії людей. Вона знищує красу, творить хаос і стає небезпечним хижаком, заплутаним у своїх власних жагучих бажаннях. Проте у пеклі цього жахливого конфлікту людство знаходить силу битися за свої ідеали та захищати найцінніше - свободу.

У мене слово «війна» викликає найжахливіші асоціації. Не минуло й дня без сліз матері та бабусі. Я ніколи не думала, що життя від одного телефонного дзвінка до наступного може бути настільки моторошним.

Ці холоднокровні вбивства, які й досі не зупинили, повністю ввібрали в себе всю несправедливість. Напарник мого тата за декілька хвилин до того, як їх накрили «градом», стояв на колінах і хрестився. Йому в шию потрапив осколок.

Тато декілька кілометрів тягнув пораненого на собі до найближчого медичного пункту. Але хтось зверху розпорядився по-іншому, і, на жаль, проживши ще пару годин, чоловік загинув – його не змогли врятувати.

Вдома на військового чекала жінка та діти. На річницю його загибелі я побачила голуба на своєму даху, який довго сидів, не рухаючись. Птах дивився на тата, що працював у дворі. У той день і батько був сам не свій, його переслідували жахіття. Ці сни живуть з ним від початку служби і не зникають досі.

Проте серед болю і страху залишаються тільки найсильніші. І їм випадає балансувати на межі добра та зла, зневажаючи лихо й оману. За рідну землю треба боротися, розбираючись між моральними принципами та справедливістю. І в будь-який момент важливо відчувати себе: хто ми є і ким ми станемо в результаті правильного вибору.

У цьому світі ми, небезпечно близькі до реального, бачимо  воїнів - мужніх та відважних, які стають на захист своєї землі. Ми бачимо їх запал, кожен рух леза вбивці та силу, з якою вони підносять прапори на своїх вогнищах. Війна, незважаючи на свою жорстокість, стає поштовхом до нових ідей і спонукає людей шукати кращий шлях. Адже саме на ковадлі лиха формується броня нашої волі.

Для багатьох війна - це привід наживатися на людях та заробити. Вони, як коршуни, слідкують за чужими бідами і кидають соломину у вир проблем замість рятувального круга. А є інший тип особистостей - байдужі. Їм однаково, наскільки сильно руйнуються чужі життя, ба більше - вони роками можуть цього не помічати.

І це жахливо, бо саме через таких людей нам важко зупинити спільну напасть. Байдужість - це хвороба, тому що коли людина не в змозі співчувати одній трагедії, то ніколи й не співчуватиме іншим.

Я не хочу чекати смерті.

Мене ніяк не торкнулася війна в Сирії,

Мене не хвилювала війна в Сирії.

Чого всі мовчать?

Атомну станцію підірвуть?

Я не знала людей з Сирії.

А зараз, можливо, проживаю свої останні дні.

Мені шкода, що раніше мене не хвилювали теракти і війни.

Мені жаль, що я повторювала: «До нас не дійде».

Чого всі мовчать?

Чого людям байдуже?

Їм байдуже так, як було нам до їхньої війни.

Я пізно побачила і зрозуміла.

Зрозуміла, чого всі мовчать.

Вони живуть у спокої і бачать вибухи лише в інтернеті.

Люди лиш бачать картинки, а війна для них як гра.

Вони також думають, що до них не дійде.

Я не допомагала, не цікавилася і мовчала.

Пробачте мені, люди із Сирії.

Але промінь сонця серед цих двох таборів - щирі та чесні люди, котрі віддають останнє, аби хоч якось допомогти. Вони будуть помирати з голоду, але віддадуть останню крихту хліба, бо вважають, що комусь може бути потрібніше.

Життя відгукується у пошуках нових смислів і створює воїнів, які віддають своє серце та душу боротьбі. Мить у відкритому полі - це не просто битва, це купа смертей. Ті, хто прийшли на це поле, можливо, більше ніколи не повернуться додому, де їх чекають діти, матері та дружини. Їх рідні кожного дня моляться, аби мати надію на змогу хоч ще раз обійняти своїх батьків, синів, братів чи чоловіків.

Там напівживе полотно заповнюється квітковими полями, а нещадний вітер не в змозі зламати одне - волю. Біль і сум змішуються з тривогою і небезпекою, створюючи атмосферу, яка огортає тією силою і рішучістю, яка притаманна справжнім воїнам.

Крізь темряву війни ми бачимо загублені дороги, які кожен хоче відновити. Приховані шляхи ховаються в нетрях країн, в переділах душ, у безтямному просторі сердець, мрій та надій. І тільки путь зламаних обіймів та спалених будівель веде до мети.

Боротьба за свій шлях - це одна з найбільш важливих тем у нашому світі. Вона змушує нас думати, відчувати глибоко і перетворює наші слова в мечі та щити.

Підтримка, надія та допомога - це наші кольорові пензлі, якими ми розфарбовуємо картину війни та боротьби. Вони дають нам можливість вбачати красу у хаосі та сили у вразливості. Війна може бути тільки чорно-біла, але ми зможемо знайти кольори для тих, хто ризикує своїм життям заради вільного світу.

Ми всі воїни, заколисані війною своєї внутрішньої душі, які шукають свій шлях у масштабі Всесвіту.

Отже, війна за свій шлях стає закликом до подолання перешкод. Незважаючи на жорстокість і хаос, вона дає нам можливість шукати красу серед руїн, знайти світло у найглибшій темряві і сподіватися на краще майбутнє. Вона змушує нас бути воїнами, боротися за наші мрії і прагнути до свободи.