На початку війни у мене серце прихопило, тому я в лікарні був. Бомбили нас, ми з жінкою у погребі сиділи. Заходили, ще годину тряслися, а потім уже засинали. Краще б не було цієї війни.

Найскладніше було умовити дітей, щоб виїхали. Ми вже старі, про нас мова не йде, а за внуків і дітей переживали, щоб виїхали і не страждали. 

Виживаємо завдяки тому, що одне одному допомагаємо. В одного сусіда є генератор, в іншого – колодязь. Коли вимикають світло, ми  під’єднуємо дроти, підключаємо насоси – і вся вулиця біжить до нього по воду. 

Восени топили на вулиці пічку. Світла не було, тож ми купили ліхтарі, що від сонця заряджаються. Ліхтар вмикаємо, дітям подзвонимо, дізнаємось, як справи, і лягаємо, коли світла немає. 

В однієї знайомої будинок розбило, в іншої сина вбило і будинок зруйнований. 

Прості люди не вороги одне одному. Як керівники наші домовляться, так і буде мир. Треба, щоб той не наступав, щоб не бомбили, а сіли за стіл переговорів, і тоді зрушить щось із місця. Хіба ж треба було, щоб зруйнували все?