Сім’я Юлії потерпала від обстрілів села. Її брат загинув на власному подвір’ї, а біля її будинку розривалися касети. Найбільше лякалась вибухів дворічна донечка Юлії

Ми прокинулися від того, що щось вибухало. А згодом нам зателефонували родичі, які жили недалеко від аеродрому Кульбакине, і повідомили, що лунають вибухи на аеродромі, порадили збиратись. В перші дні ми виїхати не змогли, бо грошей не було. Поїхали вже після прильотів, коли вдома не було ні світла, ні газу, ні води. 

Меншій доньці було два з половиною роки. Вона падала на землю, якщо чула тривогу чи вибух. Дуже багато прильотів було, вона просто падала на землю і плакала, кричала, щоб усі ховались. Синочку було неповних п’ять років, але він у нас із інвалідністю – не говорить, тільки невербально спілкується, тож з ним було не так складно. Ми намагались відразу притискати його до себе, щоб він не чув цього. 

Коли прильоти були на території нашого дому і снаряд розірвався за чотири метри від стіни кімнати, де ми перебували, було дуже страшно. Ми рахували кількість вибухів, які наближались до нас. 

Снаряд впав на присадибній ділянці сусідів, але касети розлетілись по всіх сусідніх ділянках. На нашому подвір’ї їх розірвалося чотири. Було страшно.

Світло і вода у нас пропали у перший же день, а 6 березня, коли прилетіли снаряди і розбило центральний газопровід, наше село і ще багато сіл залишилися без газу. У нас не було опалення в будинку, не було генератора і води. Ми вирішили, що потрібно кудись їхати. 

Просто незнайомі люди надавали прихисток і допомогу краще, ніж рідні. Ми приїхали до родичів, переночували одну ніч, а вже наступного дня нам показали на двері, і ми змушені були поїхати. А чужі люди нас прийняли, дали прихисток, допомагали і кошти за це не брали. Ми переїхали від них і вже перебуваємо в іншому місці, але з ними спілкуємось, підтримуємо зв'язок. 

Мама зі мною, чоловік теж. Але буквально на другий день війни я втратила свою найближчу людину - свого брата. Прилетів снаряд і вбив його поруч із його домом. У нього залишилися дві донечки маленькі. 

Це трагедія, яку ми будемо проживати щодня. І ця рана болить щодня все більше. Разом з ним вбило дідуся його дружини, скалічило його товариша і кума та вбило його друга. Це була золота людина з золотими руками. Найкращий батько, брат, син. Йому було всього 33 роки. 

У нас була машина з повним баком пального, і ми вирішили їхати. Мій чоловік працював і досі працює на компанію «Сандора». Це просто Фірма з великої літери. У перший день війни вони нам надали кошти, потім до кінця місяця і на початку березня перерахували заробітну плату наперед за місяць. Ця компанія допомагала щомісяця. Все, що могли, вони робили для своїх співробітників, щоб ті були в безпеці. Це фірма, якій я завжди дякуватиму, тому що вони великі молодці. Вони не покинули жодного співробітника. Вони евакуювали. Вони телефонують, фінансово допомагають. 

Вони нікого не скоротили, не зменшили заробітну плату. Це просто молодці. Якщо б не чоловіка робота і не ці виплати, нам жити було б ні з чого. Фірма не покинула своїх людей. 

Після загибелі брата на мені залишились батьки і ще один брат, у якого є інвалідність. Я повинна їм допомагати. Зараз ми їх підтримуємо, як можемо. 

Ми віримо, що війна закінчиться в цьому році. Ми дуже віримо, тому що ми, українці, незламні. І з нами правда. Хлопцям із ЗСУ дякуємо. І Фонду Ріната Ахметова, який робить бронепластини, працює попри всілякі негаразди й допомагає нашим військовим. Як усе несподівано почалось, так само і закінчиться, тільки перемога буде на нашому боці. 

Мрію про вільну країну, про вільних людей. Щоб більше ніхто не зазіхав на нашу свободу, на нашу територію і наше право на життя. Ніхто не має права забирати життя невинних людей, і це зараз найбільша мрія – щоб ми жили у вільній країні.