Ми навчилися виживати в будь-яких умовах. З 2 валізами на п’ять осіб ми переїжджали, пристосовувалися до нових реалій та боролися за кожен день. Як і більшість, ми були вдома, коли почалася війна.

Старша донька спитала: «Це війна?» - середній син намагався заглянути у вікно, щоб зрозуміти, що гупає, а найменша, якій було всього 8 місяців, ще нічого не розуміла. У березні, перебуваючи в Харкові, нічні прильоти десятків ракет змушували нас бігти до сусідів у підвал, бо наш дім ходив ходуном від ударів.

У сина почався неконтрольований енурез, який триває вже третій рік, і ні ліки, ні психолог, ні невропатолог не можуть допомогти. Старша донька не може спати біля вікна, а я постійно живу зі страхом за дітей.

Евакуація була неймовірно складною: поїздом із дітьми та купою тварин, довго не могли знайти прихисток через великий потік переселенців і наявність тварин. Лише на Житомирщині нам вдалося облаштуватися, забезпечити ліки для бабусі та відпочити.

Особливу цінність для мене має переноска нашого кота. У ній ми перевезли двох котів і собаку під час евакуації. Вона побита, замотана скотчем та ізолентою, але витримала всі труднощі - так само, як і ми. Це не музейний експонат, а символ нашої стійкості та надії: поки вона витримала - витримаємо й ми.