Життя лише почало налагоджуватися - я вдруге одружилася, була вагітна, ми будували будинок, все йшло добре. Та в перший день повномасштабного вторгнення росії наше місто опинилося під загрозою. Декілька тижнів ми сиділи в підвалі, часто без світла й води, хліб ділили буквально на шматки. Моє місто та сім’я були по лівий берег Дніпра, а я з дитиною і чоловіком опинилася на правому березі в його селі. Гуманітарна допомога майже не надходила.

Коли ситуація трохи стабілізувалася, ми намагалися виїхати до Нової Каховки, але це не вдалося, і довелося переїхати до моєї мами. Там розпочався новий удар: померла мама, племінник опинився в комі. Мама була опікуном для трьох онуків, і тепер цю відповідальність довелося брати на себе. Через місяць племінник трохи оговтався, навчився ходити, і ми змогли його забрати разом із дітьми та чоловіком. Евакуація пролягла через Василівку до Запоріжжя, а зараз ми оселилися у Рівному.

Життя кардинально змінилося: нове місто, оренда, діти під опікою, залишені пошкоджені квартира та будинок. Я навіть у страшному сні не могла уявити, що все так раптово зміниться.

Перший день війни ми прокинулися від вибухів. Сусід повідомив, що горить військова частина, а чоловік ледь встиг повернутися додому з роботи - по телевізору оголосили про вторгнення. Нам довелося їхати у місто, щоб зняти хоч якісь кошти: біля банкоматів стояли величезні черги. Повертаючись додому, ми бачили танки, снайперів, гелікоптери - почалися вибухи. Родичі зібралися в нашому підвалі, і ми згуртувалися, щоб вижити разом.

Діти були схвильовані, часто запитували «чому?» і плакали. Найстрашнішими моментами були не окремі дні, а цілий ланцюг подій: оголошення воєнного стану та життя в підвалі, переїзд до Нової Каховки та пошук житла, страх за старшого племінника, який служив у ЗСУ, постійні загрози та вибухи під час евакуації.

Спочатку не вистачало всього - їжі, води, ліків. Лише згодом, коли опинилися в місті, можна було якось виживати завдяки людям, які привозили допомогу навіть з Криму. Кожен день був боротьбою за життя, за безпеку дітей і племінника. Але ми вижили, і тепер намагаємося відновити хоча б шматочок нормального життя у новому місті.