Валентина Іванівна ніяк не хотіла покидати рідний дім в Гуляйполі, поки до неї у двір не прилетіла ракета, яку ніхто не міг знешкодити, бо саперів у їх районі не було.  

Мені 85 років, я народилася і жила в Гуляйполі весь час. Пішла на пенсію як відмінник освіти і методист. Трудилася, старалася. У мене чоловік був дуже хороший. Він помер. Син старший теж помер. А меншого синочка я народила дуже пізно, у 38 років. Тепер я рада і щаслива, що маю сина на старість. Дуже турбується про мене, опікується мною. 

Коли розпочалася війна, не вірилось. Я не можу передати, що відбувалося. Стріляли щодня гармати, артилерія. І я там була весь час, і синок був. У нього своя сім'я. Вони працюють усі. Одна донька закінчила університет, а друга зараз у десятий клас ходить. Усе було в Гуляйполі у нас. Син побудував кафе «Махновська корчма» для дитини, для Каті, яка університет закінчила. Працювали. Було в нього бюро ритуальних послуг. І коли почалась війна, через два дні, як розказують, хтось навів у Гуляйполі на різні об'єкти, і в одну мить усе було знищено. І в кафе поцілили - з землею зрівняли, і в ритуальні послуги, і в базар.

24-го мене війна застала в Гуляйполі, вдома. А тоді я перейшла до сина у хату. І мою сваху - туди ж, до мене, щоб удвох ми були. І от ми весь час із нею сиділи там. Кругом обстріли були. Сиділа я весь час у куточку на дивані. 

У перші дні побігли ми в бомбосховище у наш клуб. Дні три ми там сиділи. А потім я сказала: «Хоч убийте, але я не буду сидіти в тому підвалі». Бо мені там погано, я звикла на волі, між людьми. 

І, видно, я там захворіла, але тоді не звернула уваги. У мене було вже запалення бронхів. А тоді почала задихатись, і син мені ліки купляв, привозив. 

Всім сказали виїжджати з Гуляйполя, автобуси давали. А я казала, що нікуди не хочу їхати. Я буду тут, де я народилася. Хочу тут і померти. Будинок ми з чоловіком будували самі. Він робітник у мене був, на всі руки майстер. І от, я лежу в залі на дивані, а кругом стріляє. «Гради» з усіх сторін били. Там розірвалося, там розірвалося… І я піднялася. 

Десь о другій ночі, мабуть, подивилася у вікно - летить на мене чи то ракета, чи то снаряд. Світиться. А я сиджу, як дурна, як паралізована. Навіть не знаю, що зі мною сталося. 

А тоді як гахнуло – і всі мої вікна з подвійними рамами, з усім склом посипалися. Я тоді була спокійна, стримана. Коли зрозуміла, що десь поряд впала ракета, думаю: «Ну гаразд, до ранку досиджу, раз уже вона не влучила в дім. А вікна – то дрібниці». Вранці я вийшла надвір, і мене сусід погукав: «Валентино Іванівно, ви бачили, що ракета недалеко від вас упала, метрів за десять, за парканом?» – «Ні, я ще не виходила». – «То ходімо подивимося». І ми пішли. Вийшли, а вона стирчить - чи то розірвана, чи ні… 

Ми подзвонили в МНС. Нам кажуть: «У нас нема саперів, обгородіть її червоною стрічкою, нехай стирчить». І прибігає синок, хапає мене за руки і каже: «Давай виїжджати в Запоріжжя». Кажу: «Я не поїду». Ледве не побилися. Він говорить: «Мамо, я не хочу прийти і побачити, що ти без голови чи без ноги лежиш». У мене син взагалі - найкращий. Добрий, хороший, всім допомагає. І тоді я погодилася. 

Взяла трохи речей, якісь дві хустинки, паспорт, пенсійне посвідчення, і нічого більше. Син мене в машину посадив і привіз у Запоріжжя до знайомих. Ми колись лежали в госпіталі з мамою цієї жінки, і я подзвонила їй, спитала, чи можна приїхати. І вона: «Будь ласка, Валентино Іванівно. Жодних квартир, тільки до мене». Ось так я опинилася в Запоріжжі. 

Минув липень, серпень... Я думала, що десять днів побуду, а я вже стільки часу тут. Плачу. 

Коли мене оформляли як біженку, я ледь не кричала: «Яка я біженка? Я з Запорізької області! Я тут народилася, в Гуляйполі! Я своя. Яка я біженка?», а вони мене заспокоїли. Кажуть: «Це ж таке горе, Валентино Іванівно». 

Ось так я тепер живу. Щодня майже плачу. Ноги болять, нікуди не ходжу, нічого не бачу. Зараз я вже спокійно сплю. А перші два тижні - і кричала вночі, і здригалася, а потім заспокоїлася. Чекаю чогось, сама не знаю – чого. Серце щодня болить, і зараз голова так болить, що аж нестерпно.

Взагалі в Гуляйполі людей десь із тисячу залишилося, я точно не знаю. У будинках немає ніде скла, усе розбите, дахи пошкоджені. Люди на каменях готували їсти. Води пів року не було. Та і зараз немає ні світла, ні води, ні газу. Їсти зварити ніяк. Ось так і жили. Я тільки Богу молилася, щоб швидше закінчилася війна. А люди ще й досі живуть у Гуляйполі, на камінчиках їсти варять. 

Я з 24 лютого по 23 червня була в Гуляйполі. Нікуди не виїжджала, бачила все. Казала: «Валерочко, відвези мене додому, я подивлюся, чи собачки мої живі, їсточки їм дам», а тоді поверталася до нього в будинок. 

Воду привозили в гуманітарці часто бутильовану, а потім – пожежна машина. У нас хороший голова громади, він про це турбувався. Пожежка завжди стояла в громаді, і люди брали воду. А хтось – у колодязях, хтось – коло річки, хто де міг. 

Не було води з першого дня. Ні світла, ні води, ні газу, ні опалення не було. У нас був тільки газ, що до плитки підведений, щоб їсти варити. А тоді і він зник, бо коло Пологів щось перебили. 

І вже нічого не було абсолютно. І зараз немає нічого. Може, якби війна закінчилася, вже б люди відбудовували щось. А про їжу я не можу сказати, що її в людей не було. 

Дуже часто давали допомогу. І від Фонду Ріната Ахметова в мене є ящик, я один раз отримувала. Але я не можу ні стояти, ні ходити. То моя подружка, яка теж виїхала, записувала мене на гуманітарку. Отримувала за мене і привозила. А люди не голодні. Навіть зараз тільки й чуєш: «Фонд Ріната Ахметова»… На жаль, у мене телефону немає сучасного, щоб подякувати йому. Він і в ту війну, у 2014 році, багато допомагав, і в цю війну стільки людям дає!

У нас своя машина була, і син мене вивозив через Покровське, бо через Оріхів уже не можна було їхати - вже бомбили ту дорогу. Постів дуже було багато, перевіряли документи, але ж вони бачать – бабуся, 85 років. Бажали, щоб не хворіла. І Валера ж їздить часто в Гуляйполе, то його вже знають. Він працює там. Люди ж мруть, і приїздять туди з Запоріжжя його хлопці, що були в ритуальних послугах. Бо там немає нічого, а їх уже знають, тому дзвонять і просять. 

Хлопці іноді копають ями, а їм на голову сиплються снаряди. І вони тікають або падають на землю. 

Колись син розказував: «Мамо, я пішов до хлопців. Аж коли дивимося – на нас снаряд летить. Ми всі в яму заскочили і Богу молимося, щоб він повз нас пролетів, щоб не в яму». 

Слава Богу, пролетів. Вони ледве вилізли з тої ями. Ось такі ритуальні послуги. Він не дуже-то й хотів, але ж люди просять. Не будуть же померлі там валятися. А більше нікому допомогти, немає там нікого… 

Я 45 років провчителювала, і інших можу заспокоїти. Багато ж моїх повиїжджало звідти. Подруги дзвонять: «Валентино, що там у Гуляйполі?», бо Валера ж їздить щоразу, от вони й питають. Кажу: «Дівчата, стріляють, війна. Але все буде добре, не переживайте. Війна закінчиться, і все буде добре». 

Серце мені підказує, що скоро війна закінчиться, таке в мене відчуття. Мабуть, ще місяць. А тоді я разом із синочком, із онуками житиму. Я майбутнє бачу так, що все буде добре. Ці мої слова всі повторюють. 

Хоча розуміємо, що така розруха по всій Україні. Немає жодного району, де б не було руйнувань. І все треба відновити. І треба ж десь кошти брати, до когось звертатися. А що робити? У нас такі села багаті, у нас таке Гуляйполе було красиве! А тепер усе знищене. Немає нічого. А хліби які в цьому році були багаті! І скільки ж зерна погоріло! Фугасні бомби почали кидати, і все згоріло. Фермери, бідолашні, постраждали. 

Це я вже другу війну перенесла. Я ж 1937 року народження, і в 1945-му мені вже було 8 чи 9 років, і я все пам'ятаю: як наступали наші, як визволяли. І голод, і холод пам’ятаю. Але я завжди кажу, що все буде добре…