Маргариті довелось пережити найгірші часи в окупації. Огидно було чути від мародерів, що вони прийшли, щоб людей захищати, і в той же час грабували селян і влаштовували погроми

Спочатку не вірилося. Що війна. Ми дивилися телевізор, і там якраз був виступ президента. Мій син служить. Зранку він батькові подзвонив і сказав, що почався з Росії наступ. Тривога, страх, сльози… Було в мене троє синів і чоловік, вони військовозобов’язані. Поїхали в той же день до військкомату. Потім усе швидко закрутилося, і протягом тижня росіяни до нас зайшли. 

Діти з онуками поїхали до Запоріжжя, а ми з чоловіком залишилися вдома. Спочатку думали, що все буде нормально, що нас це не торкнеться. Але протягом тижня росіяни зайшли в село. Було таке страхіття! Дуже довгі йшли колони. Почали заходити в село, почали в нас розташовуватись. 

Спочатку за селом окопи рили. Потім стали ходити по хатах, все переривати, щось шукати. Що вони шукали – незрозуміло. Це був перший сильний страх, коли почали по хатах ходити. Вони казали, що зайшли з Донецька. 

Буквально два тижні не пройшло – приїхали буряти. Вони були з собаками, перекидали все в хатах, обшукували. Там, де не було людей удома, виламували двері і ще страшніший погром робили. 

В селах кругом нас теж окупанти були. Вони заходили в домівки, звідки люди виїжджали, виносили все, що їм подобалося. Де сподобалося, туди й заселялися. Ми просили: «Будь ласка, не чіпайте. Тут люди живуть, вони в Запоріжжі, приїдуть після лікарні, і їм треба буде десь жити». Ні, не допомагало. Так вони й залишилися в домівках, де людей не було. Усе повиносили до останнього, навіть антени познімали з дахів. 

Вони спершу казали: «Ми прийшли вас визволяти від нацистів». Але покажіть мені, де в нас тут нацисти? Ми не чекали вас, не хотіли! Для чого ви прийшли? А ще шокувало те, як «ДНРівці» казали: «Ви нас вісім років бомбили, ми жили по підвалах, а тепер ми будемо над вами знущатися, тепер ви побачите, як це – жити в підвалах». 

Були й такі, що не займали, навіть не підходили. А от буряти, чеченці – це дуже неприємні люди. Вони могли нагрубити, образити. Але нам не довелося з ними зіткнутися, ми тільки чули з розповідей людей, як вони знущалися, як заходили в домівки й викидали все звідти. 

Востаннє на 9 травня нам давали гуманітарну допомогу після того, як уже нас повністю окупували. Не було перебоїв із водою - насосами качали. В нас була труба з землі, і ми там постійно воду брали. А коли росіяни почали там рити окопи, туди нас не пускали. Як світло було, то запасалися водою. Ліків не було взагалі. 

Перед тим, як почалися сильні обстріли, нам сказали, що будуть нам допомогу давати. Казали: «Запишіть, може, вам якісь ліки потрібні. Бо у вас же нічого немає». 

У людей були запаси: і картопля своя, і цибуля. Але кругом таке коїлося, що не дуже-то їлося і пилося. Щодня боялися з двору вийти, щоб не зустрітися з ними. 

Люди з першого дня почали виїжджати, і нас там залишалося небагато. Ні попрацювати, ні поспілкуватися. Ні зв'язку, ні телевізора, щоб хоч знати, де що відбувається. Дуже складно було знайти зв'язок, щоб комусь додзвонитися. О шостій годині треба було заходити в хату і світло ввімкнути не можна, надвір виходити не можна, за ворота виходити не можна. Усе, сидіть по домах. Наче в'язні почувалися на рідній землі. 

Вони питали: «Та чого ви нас боїтеся?», а ми їм говорили: «Бо ви приїхали і ходите тут як господарі. Ми на рідній землі почуваємося чужими. Нічого нам не можна». Ми їм прямо в очі казали це. А вони: «Та не переживайте, все буде нормально». 

«Ми ж вас не чіпаємо, ми вас захищаємо», - це було найгидкіше  чути від них. А навіщо ж тоді ви все розтягуєте, розбиваєте? Усе абсолютно: машини, трактори і навіть ті нещасні велосипеди забирали… 

Спочатку казали: «Ми приїхали вас захищати». А потім уже, як      тиждень-другий пройшов, вони казали: «Ми б із задоволенням звідси поїхали, але нас не пускають. Нас сюди привезли та кинули. Ми б хоч сьогодні звідси пішли, але нас так само кинули, як і вас. Ми такі ж, як і ви». А прямої відповіді не було.

А останньою краплею було, чому я виїхала, – прямо у дворі прильоти, вибухи. Це дуже страшно. Ми в підвалі сиділи і вже нічого не хотіли, тільки б швидше кудись податися, щоб цього не бачити й не чути. Бо там уже і вдень, і вночі був кошмар.

Дуже важко було зібратися. Нас виїжджало п'ятеро людей, і готувалися дуже довго. Ми місяць готувалися, а тоді вже обманним шляхом вибралися. Казали, що їдемо на відпочинок. 

Росіяни в Запоріжжя не випускали, навіть слухати не хотіли. Якщо жінка – будь ласка, хоч і сьогодні може виїжджати, а чоловіків не пускали. І ми зі знайомими зв'язувалися - вони казали, що потрібно росіянам говорити. Їхали в комендатуру і, бувало, до вечора сиділи та чекали. Людей багато не могли виїхати. А потім – я вже не пам'ятаю, в який день – нам пощастило, ми виїхали. 

Якраз хтось повинен був приїхати на Запорізьку електростанцію, і там, де брали дозвіл на виїзд, нам сказали: «Якщо ви в ці три дні не виїдете, то вже взагалі не виїдете». І в понеділок у нас не вийшло, але у вівторок ми виїхали. Нас на кожному блокпості перевіряли, хоча в сумках не рилися, нічого не викидали звідти. Бо перед цим люди всі скаржилися, що речі їхні викидали і що стояли довго. А ми о сьомій ранку виїхали і о десятій вечора були в Запоріжжі. Казали, що нам дуже пощастило. Люди і по п’ять діб стояли, і більше. Боялися, що будуть знущатися росіяни, бо з розповідей таке чули. А в нас питали мету поїздки, перевіряли нас. Ось так ми виїхали. 

У нас там лишилися у дворі кішечки, собачки - за ними наглядають. Ми зв'язуємося з людьми, як є зв'язок. Вони годують тваринок. А папужок ми забрали з собою. 

Поки що я не працюю. Ще півтора місяці немає, як я виїхала. Ми тільки приїхали в Запоріжжя, знайшли житло, я вже збиралася працевлаштовуватися – і там почалися вибухи. Знову діти лякаються, кричать, знову - безсонні ночі. Прийшлось їх забирати і їхати сюди, до Києва. Ми тут тільки тиждень, ще не облаштувалися. Звісно, треба працювати. Без роботи тут не виживеш.

Тут люди всі добрі. Не було такого, щоб тобі хтось нагрубив. Завжди спитають, звідкіля ми. Добре, коли тихо. Внучата бігають, вони всі біля мене, сміються, не жахаються, не кидаються по ночах, не хворіють. Найголовніше – щоб усе це закінчилося, щоб настала тиша. Трішки заспокоїлася – і знову таке трапилося в Києві… І знову цей біль. 

Ми не будемо звідси виїжджати, будемо тут. Далі нема куди, цього вже достатньо. Хочеться вже додому поїхати, хочеться миру. Душа додому рветься, щоб дітки та онуки – всі вже були разом. Дуже хочеться, щоб до Нового року війна закінчилась, щоб після Нового року почалося все по-новому, щоб усе було добре. Хочеться дітей побачити.

Майбутнє я бачу мирним. Щоб мої внуки росли, навчалися. Щоб діти були з батьками, щоб я була з синами своїми, з дочками. Щоб усе в нас було, щоб ми сміялися, веселилися, зустрічалися, щоб були всі разом, щоб поверталися додому. Найперше, чого зараз хочеться, – це миру і зустрічі зі своїми дітьми, зі своїми родичами, яких порозкидало по всіх кутках.