Лариса Михайлівна виїхала з Херсонської області в Кривий Ріг після того, як на її вулиці почали з’являтися руйнування. Залишила домівку поспіхом, тому кілька разів довелося повертатися, щоб забрати деякі речі й погодувати домашніх тваринок. Під час одного з її візитів розпочався обстріл
Мені 61 рік. Я вчителька української мови та літератури. Продовжую працювати, незважаючи на пенсійний вік. Сім’ї у мене немає. Я розлучилася з чоловіком і залишилася одна. Жила в селі Осокорівка Херсонської області.
Після того як почалася війна, багато людей виїхало з села, а я не збиралася. Жила ближче до центру. Поки обстрілювали околиці, то я ще могла це терпіти.
Коли ж снаряди почали долітати до моєї вулиці, зрозуміла, що потрібно виїжджати, бо серце не витримає.
Всі сусідні будинки пошкоджені, деякі з них не підлягають ремонту. У мене тільки вікна вилетіли, однак залишатися було страшно.
Мене покликала до себе сестра з Кривого Рогу. Коли з’явилася можливість, я поїхала до неї. Від’їзд був настільки спонтанним, що навіть документи не встигла взяти. Довелося згодом повернутися по них і по одяг. Саме тоді я потрапила під обстріл. Вийшла погодувати собак і котів, а навколо летіли осколки. Добре, що до мого подвір’я не долетіли. Після того я ще кілька разів їздила додому, щоб годувати домашніх улюбленців. Останнього разу забрала кішечку з собою, а куди подівся пес й інші коти, не знаю. Не знайшла їх ні живими, ні мертвими.
Сподіваюся, що війна закінчиться так само раптово, як і почалася. І вірю, що станеться це найближчим часом.
