Петьовка Анна, учениця 11 класу Комунального закладу "Первомайський ліцей №5 Первомайського району Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Задорожня Людмила Геннадіївна

Війна. Моя історія

Середа 23 лютого 2022 року. Був звичайний день, ми зустрічались на театрі з друзями, готувалися до спектаклю, мріяли виступити у Києві. Ми обговорювали майбутнє, веселилися і не знали, що скоро все зміниться.

Усе наше життя перевернеться. Не буде більше ніяких концертів, не буде тиші та спокою.

Вранці 24 лютого телефони від всіх родичів і друзів дзвонили, не зупиняючись. Усі говорили, навіть не говорили, а кричали, що почалась війна. Яка війна, чому? Чи можливо це? Виявилось, так. Почалась метушня, мама почала збирати тривожну валізу. Батько вмовляв нас поїхати за кордон. Ми з мамою довго сумнівалися, не хотіли залишати батька, не хотіли залишати наш дім.

Піддавшись умовлянням, ми зі страхом перед майбутнім поїхали у Польщу до мого рідного брата. Всюди зустрічалися люди, втративши надію, що шукають захист.

Коли я їхала в автобусі, я весь час дивилась у вікно і думала: "куди я їду?", "що буде у майбутньому?", "повернусь чи я колись додому?" За кордоном все було чуже. Я весь час думала про своє місто, про своїх друзів.

Виявилося, що батько хотів піти на війну, нічого не сказавши нам. Дізнавшись це, мама відразу повернулась в Україну.

Мені хотілось бути поруч з батьком. Підтримувати його. Бути разом з друзями. І я вперше зрозуміла слово Батьківщина.

Коли і небо, і сонце - все твоє, рідне. Я зрозуміла, що не можу жити вдалині від дому. Не могла не думати про своє місто. Та після довгих умовлянь, мама приїхала за мною. Я була дуже щаслива, як ніколи до цього. Не підозрювала, як дорога для мене моя Україна, мої друзі, моя сім’я.

Але саме головне, я не встигла провести свого батька, тільки через вісім місяців після початку повномасштабної війни я його побачила. Ми розмовляємо по телефону щодня. Намагаємось разом з мамою підтримувати його та не сумувати самим. Разом ми переможемо. Все буде Україна!