Расторгуєва Дар'я, учениця 11 класу Комунального закладу "Первомайський ліцей №5 Первомайського району Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Задорожня Людмила Геннадіївна

Війна. Моя історія

24 лютого – дата, яка змінила мирне життя кожного з нас! І ось моя історія... На відміну від інших, про те, що розпочнеться повномасштабне вторгнення я підозрювала ще 22 лютого. Мій брат - військовий контрактник з 2020 року в Харкові.

За 2 дні до вторгнення його командир запитав: "Чи потрібно буде евакуювати твою сім'ю у разі чого?". Він відмовив, бо знає, що наші батьки не залишили б наш дім.

Я пам'ятаю, як близько 4 ранку я прокинулася від того, що моєму братові зателефонували і сказали, що в їх військову частину влучили, потрібно було негайно їхати до Харкова. Зазвичай, я рідко плачу, але саме тоді, коли ми проводжали брата, в мене почалася істерика і я не розуміла: чи побачу його знову.

Ніколи не забуду його обійми в ту мить…

Після того, як він поїхав, я зайшла в Інстаграм і побачили сторіс знайомих, які жили в Харкові. На тих відео російські ракети бомбили житлові будинки. Сильний страх охопив мене. Потім, я побачила звернення від нашого президента, де він сказав: "Почалося...".

Ми усією сім'єю почали збирати речі, одягалися і чекали, просто чекали, коли нам доведеться тікати.

Наступні 2 місяці йшли дуже довго, не так, як зазвичай. Ми постійно виходили на балкон, та слухали чи не лунає тривога, перевіряли телеграм канали, боялися вийти в магазин, разом з сусідами облаштували підвал, декілька разів спускалися туди. Одного разу навіть спали в коридорі.

У середині квітня ми прихистили до себе безхатнє цуценя, бо розуміли, що в часи війни, треба давати любов один одному. Її звуть Роксі, народилася вона 23 лютого.

У травні до нас перший раз за весь цей час приїхав брат. Ми були дуже раді! Наступні місяці йшли, як зазвичай. Ми, як і усі, адаптувалися вже до таких умов. Намагалися жити своє життя, яке було до 24 лютого. Я вірю, що все це закінчиться Перемогою!