Руслан Шпомер
Комунальний заклад "Запорізький фаховий музичний коледж ім. П. І. Майбороди" Запорізької обласної ради
Викладач, що надихнув на написання есе: Підвальна Лариса Анатоліївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Четвер.. Звичайний день із незвичайним ранком. Заплакана мама голосно розмовляє з сестрою по телефону. На проводі Київ. Сестра-студенка благає врятувати її від війни. Я сонний і розгублений дивлюся через вікно на рідне Запоріжжя – тихе, привітне, де сніг бринить. Я вже автоматично зібрався до школи…Мама, яка працює вчителькою, безперестанку пояснює батькам учнів по телефону, що вона не буде тікати, а буде чекати, поки за кожною дитиною не приїдуть. О сьомій ранку ми вже в школі, де заспані та перелякані колегіанти жують свій сніданок, чекаючи на батьків. 

Я щипаю себе з десяток разів, намагаючись прокинутися від цього жахливого сну. Знову телефонує сестра, яка розказує, що вона та інші студенти у сховищі в самих піжамах, що їм холодно… Мене обіймає маленька п’ятикласниця Катруся, їй страшно, вона плаче…Всі плачуть…Я мовчу…

Ми біля свого під’їзду. Сходи на сьомий поверх видалися чомусь вічністю…Сусіди тягнули валізи, чийсь собака жалісно гавкав, бабця Світлана дивилась ніби крізь мене, вперше не віталась. Виття сирени було таким страшним і гучним, що позакладало вуха. Холодне сховище. Розгублені люди. Я сиджу на бетонній підлозі із термоском. Мама нервове плете сітку, рвучи тканину. Мені хочеться піднятися на вулицю, бігти за небокрай.

Я музикант. Мій інструмент – труба. Але так було не завжди. Чесно кажучи, я ненавидів музику всім серцем. Кожного дня після школи я повинен був ходити до музичної школи та займатися тим, чого не розумів. Через вимушені канікули, вимкнення світла, я почав більше часу приділяти музиці. Щоб не лякати сусідів своїм гучним інструментом, я виходив грати у парк. Люди зупинялися, слухали, плакали. 

Ми забрали сестру із Києва. Батько пішов захищати країну. Мама постійно була в школі, куди цілодобово їхали люди з окупованої території. Декілька місяців я провів наодинці з Гудменом, Армстронгом, Пітерсоном…

Я студент музичного коледжу. З сьомої до вісімнадцятою я в колі однодумців. Репетиції у сховищі, виступи на сценах рідного місця, мама з сестрою в глядацькій залі...Ранкові повідомлення від батька піднімають настрій - звільнили Херсон!

Мені страшно це казати, але я звик до війни.

Ми жодного разу не тікали до іншого міста. Війна вже в середині нас. Мене не лякають вибухи, сирени, метушня та заплакані люди. Я живу в музиці, а вона – в мені.

Ранок. Сніданок. Автобус. Коледж. Музика!