Ковбаса Владислава, 11 клас, Новопетрівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бобошко Наталія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Ліна Костенко

Моє дитинство закінчилось тисячу днів тому. Минула тисяча ночей, але одну я, мабуть, пам’ятатиму все життя. Це був сон, в якому страшна потвора, схожа на змію, намагалась залізти через вентиляційний люк до нас в хату…І таки влізла…

Так почалася моя історія, одна з тисяч історій, сплетених в одну велику трагедію – війну.

Важко уявити, що минуло три весни і минає третя осінь з того страшного ранку, коли світ повернувся догори дном. Тоді, коли сирени своїм воланням розривали тишу, а новини по телевізору несли жахливі звістки про вторгнення Росії на територію України.

Мені було лише 14, коли війна увірвалась в моє життя. Перші дні нагадували апокаліпсис: безперервний рух автівок через наше село, нескінченні черги на автозаправках, біля банкоматів… Кожен звук нагадував про небезпеку, кожен вибух відлунював у серці.

Страх змусив нас почати ховатись в льосі, який ми облаштували, як укриття.

Згодом до страху домішувалась злість, коли полетіли ворожі ракети, і, здавалось, що ось-ось зачеплять димар на будинку… Злість була такою великою на того, хто посмів зруйнувати наш мир, що не вміщалась у маленькому дитячому серці. Школа перетворилась на бомбосховище, а уроки – на спробу зрозуміти, що відбувається.

Багато друзів роз’їхались хто куди, коротке листування було єдиним зв’язком із минулим життям.

Перший тиждень – ціла вічність. Заспокійливий голос з екрану телевізора про два-три тижні я перестала чути, коли приїхав мій двоюрідний брат Владислав і сказав, що їде добровольцем на Схід. -А як же навчання? В тебе ж нема військового досвіду,- тільки й змогла я видушити з себе. -Але є бажання змінити світ, є почуття відповідальності за свою країну, її долю,- безапеляційно сказав, як відрізав. -Я пишаюся тобою більше за все на світі! Ти – моя надія! -Все буде добре! Все буде Україна!

Його слова так міцно врізались в мою свідомість, що 1000 днів, прожитих в умовах війни, я ніколи не втрачала віри в перемогу України, яка має стати ще сильнішою з чітко визначеною національною ідентичністю.

Я відчувала радість від допомоги іншим, коли допомагала облаштовувати житло для ВПО, коли з матусею випікали печиво для наших захисників, виготовляли обереги, які волонтери передавали до військових підрозділів.

А ще вранці посміхалась сама собі, побачивши повідомлення “Доброго раночку, сестричко”, або просто “+”. Так саме знак “плюс” з кожним ранком наближає нашу перемогу, в яку я непохитно вірю.

Україна – це супер-країна, яка гартувала свій дух не одне століття, і жага до волі робила її народ міцнішим за ворожий меч. Вистоїмо. Здолаємо. Перемога не любить рабів.