Грамажора Ніна Василівна, вчитель, Конотопський ліцей №13 Конотопської міської ради Сумської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Час лине досить швидко, він «як горлом кров біжить». 19 листопада будемо відзначати вже 1000 днів повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну. Але мою пам’ять назавжди заполонили і не відпускають ті відчуття, котрі охопили мене саме в перші хвилини, години, дні повномасштабного вторгнення. Напередодні сходила з друзями на фільм Сенцова «Носоріг». Чекаючи на автобус, зовсім випадково до мене підбіг трирічний хлопчик і попросився, щоб я взяла його на ручки. Він так ніжно притулився до моєї щоки, що навіть коли підійшли батьки, ще довго не відпускав своїх долоньок, якими мене міцно обіймав. Це був певний знак...

Ніч перед вторгненням була досить тривожна. Прокинулась о 5 ранку і одразу відкрила Фейсбук, перше, що побачила, це пост відомого українського письменника (на сьогодні воїна ЗСУ з позивним «Спілберг») Віталія Запеки: «Полізло...».

Спочатку було заціпеніння і неймовірний страх, до ранку було ще багато хвилин незвіданості... Ранок, день – це були саме ті години, коли ти прагнеш знайти будь яку інформацію, сподіваєшся, що все це страшний сон, тому що подібного просто не могло бути, твій розум відмовляється сприймати реальність... У місті для дітей оголосили дострокові канікули. Годині о 17 стало зрозумілим, що під нашим містом вже вороги, з оборони залишилася лише ТрО. Єдине, що мене підтримувало в цей момент, це дух спротиву, я сидіти на місці не буду, скиглити теж.

Коли людина чогось прагне надзвичайно, то увесь всесвіт їй в цьому допомагає. Я прагнула діяти...

Випадково чи ні, але одразу ж на мене вийшли 16-річні хлопці, котрі представляли молодшу ланку ТрО, саме їм дісталася «другорядна робота»: вони набивали піском мішки, облаштовували блок-пости, виготовляли «бандерівські смузі». Ці діти звернулися саме до мене, своєї вчительки, за допомогою: не вистачало пляшок для «смузі» та матеріалу для створення запальничок. Перше, що я почала робити, то обійшла навколишні вулиці, збираючи пляшки для «смузі». Під час цієї роботи зі мною стався дуже цікавий випадок: мене зустріли знайомі та дуже здивувалися запитавши: «Невже вчителі так бідно живуть, що ви збираєте пляшки по вулицях?». Навіть зараз при зустрічі посміхаємося один одному, згадуючи той випадок.

Хлопці з ТрО попросили терміново маскувальні сітки на міномети, для бліндажів. Ми, разом з друзями, у перші 3 дні виготовили 10 метрову сітку (основою був рибальський волок, з маленьким вічками).

Робота була досить складна, але ми разом справилися. Зараз, коли згадую та аналізую ті дні, розумію, що від божевілля, істерик мене врятувала фізична робота, яка була вкрай необхідна не лише для себе самої, але і для держави. Адже я не сиділа в новинах днями, не чекала дива, а діяла, кожного дня, кожну хвилину, не витрачаючи час марно.

Я розуміла що потрібна допомога, необхідні робочі руки, так як запити збільшувалися на сітки, на «кікімори» на «Тарасиків» (муляж у вигляді людини).

Прийняла на той час досить ризиковане рішення, організувала в своїй школі, у кабінеті історії волонтерський хаб і запросила одинадцятикласників. Діти відгукнулися, вони вирішили ходити щодня. Майже кожного дня ми працювали не покладаючи рук, звісно що не весь клас, але це були вісім найнадійніших, найвідданіших дітей.

Чи страшно було мені? Дуже страшно, адже на мене покладена велика відповідальність за життя дітей, особливо коли знаєш, що під Конотопом стоять «Гради» і постійно літають ворожі гелікоптери.

І тоді я покликала на допомогу найкращих ангелів-хранителів цих дітей, їхніх матусь. Разом з мамами ми розгорнули кипучу діяльність: від набивання цигарок для фронту до виготовлення «кікімор» на шоломи... Але дітям найбільше сподобалося виготовляти «Тарасиків» (вони в нас вийшли як справжні воїни). У ті хвилини, що ми були разом я відчувала найбільше своє вчительське щастя: діти не відмовили, діти працювали для Перемоги, отже мої уроки історії пройшли недаремно.

Мій волонтерський фронт продовжується. Як завжди, я дію...