Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 159
Валентина Зозуля
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
«Виросли діти, у житті яких завжди була війна»

Є події в житті людей, які ділять його на до та після. Для мільйонів жителів Донецької та Луганської областей такою подією став початок бойових дій у 2014 році. Ця біда пройшла крізь серце.

Перші роки конфлікту обстріли були і вдень, і вночі. Пригадую: стою на балконі, моторошна темрява, глухий далекий постріл, шелест, свист. Це летить міна, таке враження, що на відстані витягнутої руки. А потім страшний вибух, грім по всьому місту, будинок тремтить.

Я працівниця Авдіївського РЕМ, оператор комп'ютерного набору. Стаж роботи – 27 років. Народилася в Донецькій області, Красноармійський район. 

Проживаю в Авдіївці з 1967 року. У тій самій Авдіївці, про яку за роки справжньої війни почув весь білий світ.

Я дуже підтримую цей проєкт – збір історій життя мирних людей Донбасу. Він дійсно має величезну значущість як для України, так і для світу загалом.

У нас із чоловіком дочка Ольга 1984 року народження. Вона закінчила середню школу №6 Авдіївки та потім успішно Донецький університет, електротехнічний факультет. Вирішивши продовжити трудову династію, прийшла працювати у ДТЕК.

Вийшла заміж, народила нам онука. У 2013 році після декретної відпустки продовжила працювати, але війна зруйнувала всі мирні плани.

Може, я багато говорю про свою сім'ю, але це не можна викреслити з історії. У цій війні народилася наша онучка – 9 вересня 2014 року.

Коли в Авдіївці навколо пологового будинку лягали снаряди, народжувалися дітки в жахливих умовах: без електрики, води й у небезпеці.

«Ніхто не міг припустити, що це так надовго»

Війна – найстрашніше, що може трапитися в житті кожної людини. Шість років тому на Донбасі почалася війна, яка забрала десятки тисяч життів, перекроїла мапу України й долі мільйонів людей.

Війна стала вимушеним тлом і дійсністю для багатьох українських дітей. Обстріли знищували школи та дитячі майданчики, гинули рідні та друзі.

У липні 2014 року наше керівництво вирішило відпустити нас у відпустки, оскільки війна вже була на порозі. І ніхто не міг припустити, що це так надовго…

Слухаючи новини про бойові дії, що відбуваються у Слов'янську, ми всі намагалися евакуювати дітей з онуками. Хоча вони встигли пережити жахи разом з нами. 

Перші роки конфлікту обстріли були і вдень, і вночі. Пригадую: стою на балконі, моторошна темрява, глухий далекий постріл, шелест, свист. Це летить міна, таке враження, що на відстані витягнутої руки. А потім страшний вибух, грім по всьому місту, будинок тремтить.

Наприкінці липня під час чергового обстрілу пошкодили лінії електропередачі, місто залишилося без електрики та води.

У квартирах людей, які поспіхом виїхали, вимкнулися холодильники, заповнені м'ясом та іншими продуктами. Уявляєте, що творилося у квартирах, через 4-5 днів? Адже на вулиці тоді була дуже висока температура.

Понад мільйон людей покинули свої домівки та стали переселенцями. На вулицях почало з'являтися дуже багато бездомних собак, яких залишили люди під час спішного від'їзду, накидалися на людей і загризали.

У решти людей ранок починався з поповнення води біля колодязів і пошуку, де купити хліба для себе та сусіда.

«Наші діти заїкалися, посивіли від постійних обстрілів»

За цей час виросли діти, у житті яких завжди була війна, які вміють за звуками обстрілів розрізняти типи снарядів, гармат. 

У «сірій зоні» живуть діти, які адаптуються до війни, щоб вижити. Вони мають адаптуватися до того, що поруч військові та бойова техніка, твої вікна закладені мішками з піском або забиті дошками.

Це звуки, до яких звикаєш і які розрізняєш: виліт чи приліт, важке озброєння чи стрілецьке.

Наші діти заїкалися, посивіли від постійних обстрілів. Цей грім тривав цілодобово. Навіть зараз сльози на очах через спогади. 

Семирічна дочка моєї колеги боялася заснути, оскільки думала, що вони не встигнуть до підвалу спуститися. А якщо і вдавалося заснути, то говорила: «Мамо, ти розбудиш мене, коли вже буде страшно?»

Інша мить. Під час обстрілу сусідська дівчинка 10 років у будинку ховалася під столом і кричала: «Мамо, я не хочу помирати!». Це надважкі випробування. Забракне паперу про все написати.

За ці роки війни ми втратили працівників. Вони загинули на робочих місцях. Гинули діти, люди, які перебували в городах, у транспорті, у своїй оселі, під час надання допомоги іншим людям. Люди помирали від зупинки серця – не могли пережити стрес.

У серпні 2014 року під час обстрілу ми із сусідами спустилися в бомбосховище та були свідками страшної картини: на мотоциклі чоловік привіз свою дружину й онучку в найближче укриття. Вони були поранені, закривавлені. Навіть швидкі карети не могли виїжджати під час такого.

Війна триває, і ми не можемо стерти з нашої пам'яті ці події.

Від руйнувань страждало безліч об'єктів інфраструктури. Від житлових будинків до шкіл, котелень, газопроводів і водопроводів.

Гадаю, ці звуки залишаться назавжди в моїй пам'яті як якийсь механізм страху та небезпеки. 

«Ця біда пройшла крізь серце»

У січні 2015 року під час обстрілу була перебита теплотраса, крім води, світла та мобільного зв'язку ми залишилися без опалення.

У нашому 70-квартирному будинку залишалося 3-5 сімей, і ми вирішили виїхати до найближчого села.

7 лютого 2015 року через те, що не було жодного виду транспорту, нам з чоловіком і мамою вдалося за великі гроші вибратися в селище Очеретине.

Наш будинок наступного дня був обстріляний. Вікна, двері, дах – усе постраждало.

Війні не було кінця, ми вирішили виходити на роботу. Щоранку ми зустрічалися і раділи одне одному. Поки добиралися до роботи, потрапляючи під обстріл, доводилося кілька разів падати на землю.

Неважливо, що ти забруднишся. Важливо, що якщо розірветься снаряд за декілька десятків метрів від тебе, то, найімовірніше, ти труп. 

Одного ранку прийшли на роботу в РЕМ, а там побачили розбитий склад і вибиті вікна будівлі. На щастя, у диспетчерській не було працівників. 

Хочу сказати про гуманітарну допомогу. Не чула про жодну людину, яка би вважала за потрібне допомогти людям Донбасу, крім Ріната Ахметова. 

Скільком людям його Фонд врятував життя! Багатодітній родині Гончарових, які були поранені під час обстрілу, і багатьом іншим. Колосальну гуманітарну продуктову допомогу отримували люди на Донбасі. Зокрема моя мама 1938 року народження.

Коли не працювало залізничне сполучення, і ми не могли з'їздити в місто Покровськ отримати пенсію чоловіка, то продуктова допомога від Ріната Ахметова багато означала для нас.

Кажуть, є події в житті людей, які ділять його на до та після. Для мільйонів жителів Донецької та Луганської областей такою подією став початок бойових дій у 2014 році. Ця біда пройшла крізь серце.

У нас, кожного жителя Донбасу, одна мрія – щоб закінчилася війна. Ми почали розуміти, що таке Мир. Це щастя!

slide1
slide2
slide3
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій