Залишити все й рятуватися в іншому місті. Так вчинила Ольга, коли в Донецьку з’явилися озброєні люди, військова техніка й раптово погіршилася гуманітарна ситуація. І на підконтрольній території без проблем не обійшлося. Виявилося, що в переселенців складності тривають.

Приблизно на початку 2014 року все й почалося. Це було захоплення аеропорту. У місті був іноземний військовий контингент, військові без розпізнавальних знаків, багато військової техніки. Ми це спостерігали безпосередньо в місті.

Початком війни стала, напевно, анексія Криму. Я зрозуміла, що все змінилося, коли надія на те, що все стане як раніше, почала мене залишати.

Приблизно в травні-червні на побаченні з хлопцем (ми гуляли тоді ще мирним Донецьком), і в центрі міста повз нас проїжджав БТР з озброєними людьми. У Донецьку була вже комендантська година, і ми зрозуміли: щось пішло не так.

Частина родичів і знайомих заперечувала, що ситуація змінилася. Хтось дивився наперед. Прогнози були не дуже райдужні, але вони виправдалися не в одну хвилину, а протягом декількох місяців або навіть років, і найгірші прогнози. Обговорювали гуманітарну катастрофу, майнові питання, людське теж, як людям жити в такій ситуації.

Я виїхала з Донецька на початку липня 2014 року до Маріуполя. Коли там були обстріли Східного мікрорайону, я перебувала в місті, хоча і не в цьому районі.

До переїзду всі мої плани, кар’єра, життя були пов’язані з Донецьком. Після переїзду до іншого міста довелося починати все спочатку – соціалізуватися в новій громаді. Це дуже змінило моє життя. Плюс втрати, пов’язані з майном. Тільки купили нову квартиру в Донецьку – і тут немає будинку, ти в новому місті. Ти не можеш поїхати додому, хоча мені б хотілося. Але хочеться повертатися в український, безпечний Донецьк, який буде розвиватися, а не в «сіру зону».

До Маріуполя переїхали не дуже багато моїх знайомих, можна на пальцях перерахувати. І потрібно було будувати все заново: оформляти всі документи, проходити всі бюрократичні процедури. І, звичайно, стикатися з тим, що ти — переселенець, хоча знаходишся в своїй країні, навіть в області, в якій народився. А оформити медичну картку, записатися на прийом [до лікаря] в поліклініці складно через бюрократичні складнощі.

У перші 2014-2015 роки потрібно було кожні кілька місяців подовжувати довідки, дуже було складно. Щоб перетинати лінію розмежування, потрібно було зібрати купу документів. І, звісно, для людей, які проїжджали блокпости, завжди був величезний стрес. А зараз, у період пандемії, додалися інші непередбачувані моменти.

Спочатку ми дуже бідно жили, тому що в Маріуполі було складно знайти роботу. Коли ж її знайшла, три місяці не отримувала заробітну плату й не була оформлена. Добре, що були запаси, подушка безпеки. Хоча тоді була інфляція, гроші почали знецінюватися. Це теж була велика проблема.