Шопен Софія, 11 клас, Остерський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання — Перещ Юлія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року вся Україна прокинулася не від яскравого сонця чи дощу з грозою – українців розбудили вибухи – звуки війни. Рано-вранці перелякана мама зі сльозами на очах забігла до нас, дітей, у кімнату й тремтливим голосом вимовила: «Війна!» Страх і шок – це перші почуття, які наповнили мене. Думка, що це все неправда, крутилася в голові, незважаючи на те, що чулися постійні вибухи, телефонували родичі та розказували, що через їхні помешкання їде ворог і нищить усе навколо. «Цього не може бути, ми живемо в ХХІ столітті», – заспокоювала я себе. Але це, на жаль, сталося.

Я, мабуть, як і багато хто, вірила, що все скоро мине, що це не зможе тривати довго, та скоро вже 1000 днів, як наша країна відчуває біль, розпач, горе, непоправні втрати.

За час війни страх і шок змішувалися з почуттям обов'язку перед своєю країною, з ненавистю до ворога. Мені здавалося, що кожен з нас повинен зробити все можливе, щоб допомогти, щоб стати частиною цієї боротьби за свободу та незалежність.

З перших днів наше містечко стало буферною зоною між Черніговом та Києвом, тому багато людей, кидаючи свої домівки, тікали до нас. І саме в цей час ми з батьками зрозуміли, що не можемо бездіяльно спостерігати за тим, що відбувається, а повинні допомагати тим, хто цього потребує.

Ми доєдналися до волонтерів. Доставляли продукти та медикаменти літнім людям і тим, хто в силу різних обставин не міг самостійно шукати це в магазинах та аптеках міста. Дні були сповнені нових викликів та зустрічей, ми підтримували одне одного і разом долали труднощі. Допомагаючи іншим, я відчувала, як зміцнюється моя власна віра в нашу спільну перемогу. Кожен пакет з продуктами, кожна аптечка, яку ми доставляли, були не лише матеріальною допомогою, але й символом нашої підтримки та турботи. Я бачила, як змінюються люди, як вони стають сильнішими та рішучішими.

Ці 1000 днів навчили мене цінувати дружбу.

Я зустріла багато неймовірних людей, які стали для мене другою сім'єю. Разом ми працювали, переживали важкі моменти і святкували маленькі перемоги. Ця підтримка була незамінною,

оскільки кожен з нас потребував віри, і в кожного вона була своя. Цей період став часом великого особистісного розвитку. Я навчилася цінувати кожен день, кожну мить, проведену з близькими. Адже в моменти, коли втрачаєш найрідніших, розумієш, яке коротке це життя, і головне зараз – устигнути набутися разом.

Війна навчила мене терпінню, витримці, співчутливості. Я стала більш відповідальною та свідомою, зрозуміла, що кожен з нас може зробити свій, нехай і маленький, внесок у спільну перемогу. Вірю, що попереду нас чекає мирне та світле майбутнє. Ми відбудуємо нашу країну, повернемо її до життя. Уже весь світ побачив, що українці – це народ, який не зламати. Наші серця сповнені надією та вірою в перемогу.

1000 днів війни – це шлях болю і втрат, але також шлях мужності, єдності і надії. Кожен з нас, хто живе і бореться за Україну, є частиною цієї великої історії. Ми маємо пам'ятати про всіх наших героїв, підтримувати й допомагати один одному. Адже саме віра і любов до рідної землі, до ближніх допомагають іти вперед, незважаючи ні на що.