В перший день війни через нас пролетіли літаки, ракети - це було страшно. Ми проживаємо в Золотій Балці яка обстрілюється кожен день зараз. Весь час живемо тут, нікуди не виїжджали. Майже два роки йде війна, і майже два роки ми - без світла, без води, під обстрілами.

Коли ми були в окупації, то не було ні світла, ні продуктів, ні медикаментів. Зовсім нічого не було, але якось добували муку, пекли хліб. Якось вижили.

Коли були в окупації то люди об’єдналися і дбали один про одного.

Син воює, його діти - з мамою, а донька поїхала в Польщу жити, тому що ми тут були під обстрілами. Дитина виходила з окупації пішки десять кілометрів. Онуки теж були тут. Син спочатку вирішив, що дітей треба везти сюди, а сам пішов воювати. І так само потім виносили звідси дітей. Вночі, щоб ніхто не бачив.

Зараз я постійно на заспокійливих, бо великі стреси. Я навіть не можу думати про майбутнє. Просто хочу, щоб закінчилася війна і діти повернулися додому. А більше нічого не хочу.