Чудак Катерина, 10 клас, Дубенський ліцей №8

Вчитель, що надихнув на написання — Ульянова Ганна Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Хто ж знав, що звичайний будній день стане роковим для кожного з нас.

Звичайний четвер, нічого не передбачало біди. Сплю солодким сном, а звечора ще думала, як би то написати таку страшну контрольну з фізики. До дзвінка будильника залишаються секунди. Мамин страх і відчай у голосі піднімає мене на рівні ноги швидше за будь-який дзвінок. "Прокидайся скоріше, війна почалась!". Ці слова навіки засіли у моїй голові. Всього лише декілька хвилин — я стою одягнена й не знаю, що робити далі. Це був шок, страх, розгубленість. Стільки питань і жодної відповіді. Що хапати? Куди бігти? В новинах оголосили воєнний стан. Дистанційка.

Дні тягнулись страшно довго, кожного дня по телевізору відраховували спочатку дні, потім тижні, а потім рахунок пішов на місяці, роки. Довелося звикати до нових обставин.

Вдавалося навіть знаходити позитивні моменти у цій страшній реальності,

навіть усмішка інколи світилася. Ми здружилися більше з однокласниками. Таке відчуття, ніби я раніше і не помічала, якими крутими дехто з них може бути. Як би це не звучало, але війна "познайомила" мене заново з моїми теперішніми кращими подругами, з якими разом почали плести сітки й кікімори у перші дні війни.

Бойові дії тривають. Одного дня вперше лунає сирена і сповіщає про тривогу. Усі у паніці кидаються до найважливіших речей (хоча хто може визначити їх важливість у такий момент?). Досі чую в голові плач молодшої сестрички, яка хапала улюблені м'які іграшки і тягнула маму за руку, щоб скоріше вийти з квартири. Спускаємося в підвал, там сиро і моторошно.

Знайомимось з новими сусідами, які, виявляється, нещодавно переїхали у наш будинок. Вже й не так страшно. Не думаєш ні про що — голова ніби порожня. Знову звучить гучний сигнал про закінчення повітряної тривоги. Всі з полегшенням видихають і розходяться по домівках. Удома думаємо, як краще спакувати речі і що для нас найнеобхідніше. А може взагалі виїхати? Але куди?

Пам'ятаю, як тремтячими руками писала подрузі, що дуже страшно і в разі чого, щоб вона знала, як я її ціную.

Я була ще практично дитиною, але це не завадило переосмислити життя. З часом і спуски в підвал стали рідшими. Четвертий поверх, у бабусі хворі ноги, маленька сестра, у мами на той час з'явились проблеми зі здоров'ям, а в підвалі ну взагалі ніяких умов для тривалого перебування. Так і стала для нас війна буденністю.

Нова хвиля страху поселилися у душі, коли ми з мамою почали допомагати волонтерам, які робили укріплення на в'їзді в місто. Там була така гнітюча атмосфера, що аж руки холонули. Протитанкові "їжаки", мішки, військові з автоматами. Це все насправді. Це — війна. Я допомагала мамі роздавати теплу їжу нашим тероборонівцям, серед яких були мої рідні й знайомі чоловіки.

Потім моє волонтерство переплелося з навчанням, адже війна обов’язково закінчиться і мені потрібно буде обирати професію, щоб відбудовувати мою понівечену Україну.

З однокласниками плетемо разом сітки і кікімори в «Тенетах», збираємо кошти, теплий одяг, донатимо на потреби ЗСУ. Усі ми хочемо, щоб це пекло скоріше закінчилось і всі наші воїни повернулись додому живими і здоровими.

Потім почались блекаути. Це було несподівано і ми не відразу пристосувались до графіків відключень.

Поки було світло, потрібно було встигнути все: зробити домашнє завдання, приготувати їжу, прибрати, завершити хатні справи.

Та це ж нереально. Я пам'ятаю, як при двох свічках писала твір. З однієї сторони, це погано для зору і взагалі неправильно, але з іншої — потрібно викручуватися. Ми незламні, такі дріб'язкові перешкоди нам не завадять. Знову ж, вимкнення світла зблизило мене з сім'єю. Ми проводили вечори разом, співали пісні, грали в ігри, розповідали історії. Це дійсно незабутньо і по-домашньому тепло, поки не згадуєш, якої ціною платять захисники за нашу тишу.

Наближається тисячний день війни — спалений, сплюндрований, знівечений, але героїчний і на день ближчий до Перемоги. Народ бореться й вірить, закохується й народжуємо маленьких українців свято переконаний у нашій Перемозі, бо нашому роду — нема й не буде переводу!