Іваненко Каміла, 10-б клас, Кременчуцький ліцей № 5 імені Т. Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання — Заплішко Ольга Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Усі ж ми забуваємо, що робили вчора?

Але українці пам’ятають вечір 23 лютого 2022 року. Хтось лягав раніше спати, бо рано прокидатися на роботу; спілкувалися з родиною за вечірнім столом; можливо, відпочивали за кордоном. 

Я свій вечірній час пам’ятаю чудово — він був проведений за підготовкою до контрольної з геометрії, яку ми так і не написали.

Багато моїх друзів надивилося відео з погрозами зі сторони Росії й казали мені, що скоро, мабуть, почнеться наступ. Я всіх заспокоювала: «Та їм це не вигідно робити». Ніхто ж не знав, що буде далі...

Сьома ранку, 24 лютого. Прокинутися від шуму в квартирі було дивно — мама в декреті, тато так рано на роботу не їздить, що ж сталося? І тут, почувши жахливий звук сирени, стало все зрозуміло — почалася війна. Чи було мені страшно? Та ні, але мій мозок до кінця не розумів всіх страхіть, які чекатимуть нашу країну далі. Коли прокинувся братик, було прийняте рішення: зібрати речі та поїхати до бабусі й дідуся в село. Нам здавалося там буде спокійніше. Мені було надзвичайно дивно бачити всю сім’ю разом й не за святковим столом.

По цей час пам’ятаю перші тривоги, цей страх і сум, бо боїшся, що завтра не настане.

Добре, що в сховищах лунали патріотичні пісні та всі люди ставали однією великою родиною. Я ніколи не любила дивитися новини, але в перші тижні війни добровільно вслухувалася в кожне слово телеведучих. Стільки всього не потрібного і злого сприймав дитячий мозок, уявити страшно…

Коли весь адреналін відійшов, ми повернулися додому. Як було мило побачити рідну кімнату та улюблених домашніх тваринок. У той день всі заснули дуже швидко, але ніхто не знав, що буде вночі. Перший приліт по місту. Почути шум літака, коли вони не літають, дивно, правда ж? Я не можу передати всю злість, яку відчувала маленька дівчинка всім тілом та розумом. З того дня в моїх соціальних сторінках уперше з’явилися посилання на збори для ЗСУ і не в останнє.

Потім якось життя нормалізувалося. Всі повернулися до своїх щоденних справ, роботи, дому. І ніхто вже так не боявся того сповіщення про повітряну тривогу та вибухів (щоправда звикнути до екстрених повідомлень від ДСНС я досі не можу), але влучання по торгівельному центру «Амстор», перевернуло мій світ з ніг на голову. 

Скільки ж нещасних життів забрали того дня, ті ж люди просто були відвідувачами чи працівниками.

У той момент кожен міг бути на місці тих янголів. Не перерахувати скільки громадянин нашого міста відгукнулося з допомогою потерпілим чи родичам. Скільки ж квітів та іграшок принесли загиблим…

Поки мені не захотілося написати це есе, ми й не могли зрозуміти, як сильно змінилося наше життя.

Я повністю перейшла на єдину державну мову, використовую український контент, відвідую й беру участь у благодійних зборах, допомагаю біженцям, буваю на акціях по визволенню полонених, а найголовніше — люблю нашу Україну.

За цей час було все: і сльози, і сміх, і усмішка, і страждання, і біль… Головне — пам’ятати, що неважливо, з якої ти області чи міста, ми один одному не вороги, він у нас один, і одного дня обов’язково буде поборений!!!

Любіть Україну, як сонце любіть,

як вітер, і трави, і води…(В. Сосюра)