Дзьомба-Лагоцький Андрій, ІІ курс, Херсонський фаховий коледж культури і мистецтв

Вчитель, що надихнув на написання — Карчак Лариса Ярославовна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів... Здається, що це багато часу, і водночас — як швидко він минув. Війна, яка прийшла до нашої країни без попередження, змінила наше життя, розбила надії та зруйнувала багато планів. Однак, попри цей біль і втрати, ми залишилися на своїх позиціях. Я пройшов цей шлях, як і тисячі інших українців, і сьогодні хочу поділитися своїм досвідом.

Херсон... Це місто, яке завжди асоціювалося з мирними берегами Дніпра, плодючими садами та теплим південним сонцем, найсмачнішими у світі кавунами і кетчупом.

Війна прийшла сюди раптово, зруйнувавши все те, що було таким звичним і дорогим для його мешканців і для мене.

Все почалося. Я, нічого не підозрюючи, прокинувся, спокійно поснідав і сів за навчання. Через вікно я побачив, як далеко горить Чорнобаївський аеропорт. У нашому шкільному чаті почалася паніка, але не у мене. Мої батьки сказали мені та братові, що нам потрібно поїхати звідси, бо розпочалася війна.

Моя мама і тато залишилися в Херсоні, а я з братом та його дружиною

виїхали до Миколаївської області. Ми там перебували довгий час, поки село не почали обстрілювати ракетами і мінометами.

Тоді ми вирішили вирушити через Миколаїв. Коли проїхали блокпост, через 10 хвилин зателефонував дід дружини і запитав, як ми проїхали, адже того блокпоста вже не було...

Ми благополучно дісталися Одеси, а згодом вирушили до родичів на Тернопільщину. Там було спокійно, і я закінчив 9 клас. 11 листопада Херсон звільнили, і ми були раді, що нарешті настане мир.

Ми переїхали до міста Очаків у Миколаївській області, недалеко від моря. Але радість була недовгою — війна і тут усе зруйнувала.

З кожним днем обстріли ставали все сильнішими. Били по Очакову дедалі більше. Військові попередили, що залишатися тут небезпечно, і ми переїхали до Черкас.

Цей шлях був, як бурхливе море, яке затягує у вир подій. Наші міста — мов фортеці, що відстоюють своє право на спокій, але рука війни не втомлюється нищити їх.

Я хочу подякувати своїй мамі, бо вона стала волонтеркою, яка дружить з іншими волонтерами під Херсоном організації під назвою «Чисте Небо». 

Вона готує людей та наших хлопців. Мій тато також здає кров для хлопців та допомагає мамі у волонтерстві,

і я їм дуже вдячний за те, що вони допомагають нашим хлопцям.

Я вірю, що наша країна підніметься з руїн ще сильнішою. Що ті, хто бореться сьогодні за нашу свободу, повернуться додому з перемогою. Що мирне небо знову засяє над кожним українським містом і селом, а наші діти будуть жити у світі, де панують радість і любов.

Нехай сила нашого духу, єдність та віра в майбутнє ведуть нас до перемоги. Бо разом ми непереможні. І кожен новий день наближає нас до того світлого моменту, коли Україна знову стане символом миру, сили та незламності.

Бережімо одне одного, допомагаймо тим, хто поруч, і продовжуймо вірити. Бо наша віра – це те, що робить нас непереможними.